Вже традиційно чергую з ротою поліції особливого призначення (колишній «Беркут», — авт.). І знову з екіпажом, який заступає в район для допомоги дільничному. Старша екіпажу — Олена Павловська. Дільничний — Ігор Федчук з Зорі.
(на фото дільничний Ігор Федчук)
Дорогою в Зорю підбираємо Ігора, завозимо до поліцейської станції забрати матеріали і їдемо їх опрацьовувати. Спочатку звертаємо на сусідню вуличку до лавочки неподалік магазину.
— Зараз тут знайдемо дебошира, який мені потрібен, — каже Ігор.
І справді, на лавочці відпочиває компанія нетверезих чоловіків, один з яких — наш «клієнт». Зупиняємось біля них, виходимо з машини.
— Ходи-но сюди зі мною, — дільничний кличе кремезного чоловіка.
— Куди? Шо таке? — дебошир пручається.
— Що вам треба від нього? — співпляшники одразу стають на захист.
— Ходи-ходи, з нами поїдеш, — Ігор зі спецназівцями проводять його до машини, — з’їздимо в Рівне, освідчим (медичне освідування на стан сп’яніння, — авт.).
«Друзі» біжать слідом. Один з чоловіків виймає якесь посвідчення.
— Дивіться, ось… Ну відчепіться, — махає корочкою перед поліцейськими, — Ми ж сидимо собі.
— Нащо ти мені оце показуєш, сховай і йди собі, — відмахується Ігор і допомагає дебоширу сісти в авто, сідає слідом. — Давай-давай, підсовуйся. Лапку свою ще прибери чуть-чуть.
Триденне чергування з рівненським спецназом: побив жінку і забрав телефон [День 1]
Чоловік в машині намагається, щось бурмотіти «а шо… а за шо…а шо я зробив», але у нього це слабо виходить, оскільки дуже п’яний.
— Що ти хочеш від колишньої жінки? — запитує Ігор. — Зараз освідчим, протокола складем і побачиш за що.
Тим не менше, до Рівного не їдем. Повертаємось до поліцейської станції. Правоохоронці заводять чоловіка до дільничного в кабінет, по-трохи підтримуючи, щоб не впав.
— Що в кишенях? — питає дільничний, зайшовши в кабінет. — Виймай все.
— Давай, обшукуй мене! — дебошир підривається і піднімає руки. — Нема в мене нічо.
— Нащо мені тебе обшукувати, всядься.
Дільничний сідає за стіл писати протокол, Лєна тим часом заповнює свої бланки. Ігор розповідає, що цей чоловік з дружиною давно розлучилися. Вона працює продавцем в магазині, поруч з яким та лавочка, з якої його забрали. І він постійно приходить до колишньої і влаштовує дебоші.
— Ти чого до колишньої ходиш і б’єшся? — Ігор проводить виховну бесіду.
— Хто ходить? — бубонить дебошир.
— Ти ходиш! Що вона на тебе постійно скаржишся.
— Куда я хожу? — чоловік знову «оживає» і рветься до дільничного, але спецназівці його тримають.
— Сядьте, будь ласка! — Лєна намагається заспокоїти.
— Слухай сюди! — дебошир кидається вже до неї.
— Слухай-ТЕ, це по-перше. Нормально спілкуйтеся, будь ласка.
— Та я тоже такий берет носив! Я здавав на нього…
— Я теж здавала. Сядьте і не буяньте. Я так бачу, у вас якесь нездорове ставлення до жінок, так?
— Та хто до неї ходить, — чоловік нарешті всідається, — та вона сама…
— Сама до вас приходить?
— Да, постоянно…
— І що хоче?
— Тр..ся (займатись сексом, — авт.)!
— Не тр..ся, а сексом займатись, — поправляє Лєна. — Тобто ви їй «не дали», а обматюкали і побили? Я правильно розумію?
— Ну шо ти начінаєш….
— Не «ти», а «ви». Ну ви ж самі так розказуєте! То я і питаю.
Дільничний телефонує заявниці на голосному зв’язку і запитує, чи справді вона до нього ходить час від часу.
— Та ви шо! — зойкує жінка. — Для чого він мені потрібен? Розведені давно. І приходить чогось концерти мені робить в магазині.
— Які концерти хто тобі устраює? — дебошир намагається теж кричати в сторону слухавки, але Ігор уже вибив дзвінок. — Та я їй розочку прийшов подарив. А вона її в мусорнік викинула.
— Може вона не любить розочки? А ромашки, наприклад…, — каже Лєна. — Взагалі, що вам від неї треба? От серйозно. Ви повернути її хочете? Вона вас не хоче. Зрозумійте і просто прийміть це. Так, я знаю, що це важко, боляче. Це зовсім інший біль. Але це просто треба пережити.
Чоловік мовчки слухає, похиливши голову, а потім продовжує:
— Ми 15 років прожили… Слухай, є шо «накатить» (випити, — авт.)?
— Є, дубінкою по спині можу тобі «накатить», — сміється дільничний. — Ти чого в неї барсеткою кидався сьогодні в магазині?
— Нічо я не кидався….
— Ну я вернув тобі її сьогодні?
— А чо це ти мені її вертав, я не поняв? Як вона в тебе оказалась? — дебошир знову намагається кинутися до дільничного, спецназівці вкотре всаджують його назад на стілець.
— Сиди спокійно. Жінка твоя мені принесла. Бо ти її кинув в неї.
— А чо це вона тобі її принесла?
— Слухайте, а кому вона мала її принести? — запитує Олена. — Вам? Може ще бігати за вами мала? Дільничний — представник влади. Йому і принесла.
Чоловік більш-менш заспокоюється, Ігор закінчує писати папери.
— Не будеш більше буянити?
— Я не буяню…
— Ну от що ти починаєш, зараз завезем тебе на Рівне і пішки звідти підеш! Не будеш більше жінку діставати?
— Не буду.
— Точно?
— Да….
— Ну то можеш іти.
Дебошир йде собі, а спецназівці з дільничним їдуть далі. Ігор розповідає, що необхідно знайти одного злочинця, у якого завтра правоохоронці збираються провести обшук. Але далеко від’їхати не втигаємо. На планшет надходить виклик: «Інші тілесні ушкодження».
— Блін, це знов він! — говорить Ігор, читаючи повідомлення.
— Той, якого щойно відпустили?
— Ну а хто ж! Заявник — власник магазину, в якому та жінка працює.
Триденне чергування з рівненським спецназом: побив 14-річну дівчинку на дитячому майданчику [День 2]
Повертаємось назад і знаходимо «сімейника» на тій же лавочці.
— Бачу, до тебе не дійшло! — каже Ігор дебоширу. — Лєн, ходіть зі мною до заявників. А хлопці хай постережуть його.
— А шо таке? — чоловік знову робить здивовані очі, ніби не розуміє, що від нього хочуть.
— Знов не знаєш? Ану ходи-но зі мною.
Йдемо в магазин через дорогу, спецназівці ззаду супроводжують «сімейника». В магазині зустрічаємо власника, який заявляв до поліції, і колишню дружину дебошира. Жінка розповідає, що з чоловіком прожила 10 років (хоча він казав, що 15, — авт.), дітей немає, давно розлучилися. Але не дає їй спокою і після розлучення. Переслідує, обзиває, б’є. Цього разу штовхнув і вдарив у вухо.
Власник магазину слова продавчині підтверджує. Говорить, що подібна ситуація повторюється по кілька разів на тиждень, просто не завжди звертаються до правоохоронців. У магазині працює камера відеоспостереження, власник обіцяє скинути відео дільничному.
— Слухайте, зробіть з ним шось, — просить потерпіла, — бо рано чи пізно це чимось закінчиться.
— Чимось таки закінчиться, — погоджується дільничний.
— Закрийте його десь зараз хоча б на сутки, бо ж знов вернеться і буде буянити.
— Де ж ми його закриємо? Ви розумієте, що зараз нема куди таких закривати, — пояснює Лєна. — Це можна лише за рішенням суду…
Зрештою поліцейські саджають дебошира в машину і їдемо в наркодиспансер до Рівного, щоб освідчити. Дорогою чоловік уже не прирікається, сидить спокійно. Дільничному на мобільний надходить відео з камер спостереження магазину. На відео чітко видно, як чоловік штовхає колишню і б’є в вухо.
— Ти диви, як добре видно! — Ігор показує дебоширу відео. — Он ти — як живий!
Чоловік мовчить і щось мугикає собі під ніс. Поки приїжджаємо до наркодиспансера, починається дощ.
— Ти парасолю взяв? — сміється дільничний дорогою до кабінету лікаря. — Як будеш зараз під дощем йти пішки в Зорю?
Шахрайство, перевірка формальників, лавочка-«біржа», баба Галя
Освідчивши чоловіка, там його і залишаємо, а самі повертаємось назад на патрулювання.
— Зараз під дощем може хоч протверезиться, — кажу спецназівцям.
— О, може Віталіка заїдем провідаєм (два дні перед тим такого ж буйного, який бив діда і матір, привезли з Клеваня на освідчення і залишили у Рівному, — авт.)? Може дійшов вже, — жартує Олена.
Але «провідати Віталіка» не встигаємо, на планшет надходить черговий виклик: «Шахрайство». Ігор телефонує заявнику, щоб дізнатися, що сталося. Той розповідає, що замовив пральну машину в Інтернеті, скинув завдаток, а «продавці» його заблокували.
Зустрічаємось з заявником на опорній станції.
— Ну ви ж дорослий чоловік, — каже дільничний. — Невже ви не знаєте, що не можна отак от скидати завдатки? Ви розумієте, що вас просто «розвели»?
— Та розумію, — зітхає чоловік. — Але то дружина знайшла ту групу у «Фейсбуці», казала, що її знайомі купували і задоволені. І якось так повівся… Думаєте, не стоїть писати заяву?
— Та ні, пишіть звичайно.
Дільничний диктує чоловіку, як правильно сформулювати текст. Потерпілий пише, прощаємось і їдемо далі.
Заїжджаємо перевірити формальника (раніше судимого за вбивство, — авт.). Минулого чергування з цим же дільничним його вже перевіряли. Того разу застали його п’яного сплячим на ліжку. В хаті була суцільна темрява (світло давно відключили за борги, — авт.) і повний безлад.
(фото з попереднього чергування)
(фото з попереднього чергування)
(фото з попереднього чергування)
(фото з попереднього чергування)
Цього разу вдома застаємо лише його друга. Той розповідає — господаря будинку немає, бо знов «закрили».
Тим часом дільничному дзвонить інший наряд поліції. Правоохоронці розповідають — не застали вдома ще одного формальника. І де він — не зрозуміло.
Триденне чергування з рівненським спецназом: три рази викликала поліцію [День 3]
— Їдемо до тої лавочки, з якої сьогодні двічі дебошира забирали, — говорить Ігор. — Може там знайдем. Це наша «біржа» місцева.
— А чого "біржа"? — запитую.
— Бо якщо комусь в селі потрібна допомога по господарству… Ну там сіно покосити, гній зібрати… То йдуть «на біржу», де збирається оцей от контингент і одразу знаходять помічника за пляшку. Якось один розповідав, що гній перекидав. Питаю: «І що заробив?». Каже: «Буханку хліба і літру молока дали».
— Капєц, я думав, що це лише в мене в селі така «біржа» є, — дивується один з спецназівців.
— Та це, напевно, в кожному селі таке є, — додає Лєна.
Поліцейські з іншого екіпажу телефонують знов. Говорять, що формальнику додзвонилися, вискочив за сигаретами, за 10 хвилин повернеться.
— Ну то почекайте його там трохи.
— А за що його взяли? — цікавлюся.
— Розбій. Під домашнім арештом зараз.
— Ну то вліпіть йому протокол за порушення адміннагляду. Яка різниця сигарети чи ще там ще щось. Порушив, хай закриють. Розбій — це значить небезпечний для суспільства.
— Не закриють. Він уже раз п’ятий порушує.
— Мені це «подобається». Його бігають ловлять, а суди відпускають — під домашнім арештом ніби сидять…
Зрештою формальник повертається сам, а ми патрулюємо двори. В одному з таких бесідка, де частенько збираються місцеві люмпени. Якось там бомжик спав на столі.
(фото з попереднього чергування)
Цього разу за одним столиком зустрічаємо не дуже тверезу компанію (але уже не п’ють, на столі лише порожні стопки і вода, — авт.), а за іншим — підлітки грають в карти.
— Добрий вечір, — дільничний вітається з дітьми. — Вам по скільки років?
Дівчата з хлопцями відповідають: по 16-17.
— Яка година, бачили? (на годиннику уже близько 24:00, — авт.), — Ігор задає риторичне питання. — Ви зараз маєте бути де? Дома. Батьки ваші знають, де ви?
— Знають! — впевнено хором відповідають діти.
— Набирайте-то всі батьків.
Підлітки неохоче телефонують батькам і по черзі дають трубку дільничному. Він цікавиться в дорослих, чи знають вони, де їхні діти, просить провести профілактичну бесіду.
— Давайте, збирайтесь-но і по хатах, — звертається до неповнолітніх. — Бо будуть протоколи на батьків. А ти хоч дівчат проведи, — говорить одному з хлопців.
— Проведу, звичайно.
Зміна підходить до завершення, по-маленьку їдемо в сторону Рівного. Раптом бачимо на дорозі у калюжі сидить бабця в халаті (видно, що вже добряче хильнула, — авт.) і не може підвестися. Зупиняємось.
— Галю! — вигукує дільничний, упізнавши жінку. — А шо це ти тут відпочиваєш?
— О, прівєт! — бабця теж впізнає Ігоря, раптом різко піднімається з калюжі і кидається на нього з розпростертими обіймами.
— Нє-нє-нє, — Ігор задкує і відбивається. — Не треба мене обіймати. Ти, бачу, дуже твереза. Підвести тебе додому? Чи завезти?
— Та нє, ондо ж моя хата, — вказує на будинок поруч.
— Дійдеш сама?
— Дійду канєшно.
— Ну дивись.
Ще кілька хвилин дивимся Галі вслід, чи знов не впала, і їдемо здавати зміну. До наступних чергувань!