З ротою поліції особливого призначення (колишній «Беркут», - авт.) вкотре чергую у суботу — найгарячіший день тижня — з екіпажом, який надає силову допомогу дільничним Рівненського району. Заступаємо на чергування близько 18:00. Старша екіпажу — Олена Павловська. Дільничний — Олександр Ситік з Городка.
«Сімейник»-наркоман — одногрупник дільничного
Спершу їдемо в Рогачів до сімейного дебошира.
— Жінка викликала вчора, — пояснює Саша, — районна ГРШ (група швидкого реагування, — авт.) виїжджала, то не застали його вдома — втік. Сподіваюсь, зараз зловим.
В потрібній хаті дільничний таки знаходить «сімейника» і йде з ним говорити. А ми залишаємось чекати в машині. Олександр каже — тут підкріплення не потрібне.
Тим часом на планшет надходить виклик — знову сімейне насильство — Клевань. Мати повідомила, що дебоширить її син і крушить меблі в хаті. Олена телефонує дільничному, що потрібно їхати, а потім заявниці, щоб детальніше розпитати про ситуацію. Жінка розповідає, що сховалася у кімнаті, а син поки не знає, що вона вдома. Схвильовано каже, що боїться його. Лєна радить залишатися тихенько на місці і запевняє — зараз приїдемо.
Триденне чергування з рівненським спецназом: побив жінку і забрав телефон [День 1]
Повертається Олександр і одразу їдемо на виклик.
— Що з дебоширом? — запитую.
— Та нічого, склав заборонний припис на десять днів. Має виїхати з хати завтра в 9 ранку. Я б ще сьогодні його відправив, але жінка пошкодувала. Каже: «Ой, ну куди він піде вже на ніч, хай вже завтра». Ну і нехай… Що там за виклик?
Олена передає Олександру планшет.
— Це мій одногрупник — «насильник», — зауважує Саша, подивившись на повідомлення. — Наркоман. Вже, мабуть, весь мозок прокурив.
Приїхавши за вказаною адресою, заходимо на подвір’я. Там голосно грає музика, а у дворі за хатою відпочиває компанія нетверезих чоловіків, які одразу «підриваються» з місця, побачивши поліцейських.
— Шото случілось? — починають наперебій запитувати.
— Доброго дня! — правоохоронці вітаються, Олександр одразу впізнає давнього знайомого. — Мати на тебе скаржиться.
— О, прівєт, — дебошир теж впізнає дільничного. — А шо я здєлав? Мамка зі мною не живе.
— Як не живе, дзвонила щойно… Зробіть, будь ласка, музику тихіше.
Один з чоловіків з компанії скручує звук, а з хати виходить жінка.
— Добре, шо ви приїхали, подивіться, шо робиться, — киває на сина і його «гостей».
— А шо таке робиться? — синок вдає ніби не розуміє.
— Віталік, от шо ти твориш знов? — запитує Саша. — То ж нормальним пацаном був колись. Ти, Віталік, знаєш, як це називається?
— То колись, — зітхає мати. — От шо мені з ним робить?
— Жалуйся дальше, жалуйся… — огризається Віталік.
— Давайте, Віталій, ви не будете зараз отак от «борзіти» і кривлятися, — просить Лєна. — Ведіть себе, будь ласка, чемно, добре? Я дуже вас прошу. Ви розумієте, що ви взагалі вчиняєте? Вас що відчитувати, як маленького хлопчика?
— Принял…Понял… — мямлить чоловік.
Поки Олена проводить бесіду з чоловіком, Олександр забирає заявницю до хати, щоб відібрати пояснення.
— Я дуже сумніваюсь, що ви оце реалізуєте, що я зараз скажу, — Олена вказує на відкриті двері в прибудові поряд, де цілковитий безлад. — Реально - це свинюшник. Вам нормально в такому жити?
— Це ж робоче…, — виправдовується дебошир.
— А якшо я зараз зайду додому, я там, напевно, побитий телевізор побачу, так?
— Нєєє….Я думаю, не побачите…
— Не побачу? Коль, подивись за ним, — звертається до спецназівця з автоматом, — я піду подивлюся, що там в будинку.
Заходимо з Оленою до хати. Заявниця проводить нас до кімнати, де лежить її старенький хворий батько — не ходячий. На підлозі — побитий телевізор.
— Як телевізора отого шуранув… А це другого свого припер. Хлопці хочуть настоїть, бо дєд не встає. І телевізор — одна отрада. А він іздєвається. Тупо іздєвається, — бідкається жінка. — Ці двері вибиті... Все перевернуте.
— Він у вас тільки алкоголь вживає чи ще щось?
— А я шо знаю? Він має умовно два роки по наркоті.
Дільничний відводить жінку на кухню і просить написати заяву.
— Та шо я буду писати? А шо ви можете зробить, як я напишу?
— Дивіться, ми на нього складем протокол, — пояснює Саша. — Якщо до нього не дійде по-людськи…
— До нього не дойде!
— Я знаю… Я знаю його — це мій одногрупник. Складу на нього протокол. Це судовий протокол. І що йому суд призначить. Чи громадські роботи чи арешт від одного до п’ятнадцяти днів. Так само я маю право винести йому терміновий заборонний припис, яким я можу на 10 днів його звідси виселити.
— І куда ви його виселите?
— Хай он до друзів своїх іде… Це не ви маєте переживати, а він.
Жінка розповідає, що Віталік у 2014 році, коли почалась війна, приїхав з Горлівки з новою дружиною і трьома дітьми. Одна дитина у неї від попереднього шлюбу, а двоє, двійнята, спільні. Дружина давно його покинула і тепер разом з дітьми проживає з нею. А син тут з дідом.
— І приходиш тако кожен день і дєд жалується, шо він вибив то двері, то шибки, воно ж все повибивано… То ж нормальна хата була.
— Слухай, а ми можем його примусово полікувати десь? — цікавиться Лєна в дільничного.
— За рішенням суду.
— Ну тоді треба щось писати вам.
— То давайте я напишу, — нарешті погоджується жінка.
Залишаємо жінку з дільничним і повертаємось до дебошира.
— Ну що ви мені скажете? Що там таке робиться? — запитує Олена. — Телевізор побитий валяється. Вам не соромно перед дідом?
— Ну, поламався…
— Що ж він різко поламався? Скажіть, що ви вживаєте взагалі? Що сьогодні вживали? Наркотичні речовини будь-які? Курите, колете, п’єте?
— А як всьо на кучу?
— То ви красавчик…
— В чом я виноватий, скажіть?
— В тому, що вчиняєте домашнє насильство. Мало?
— Я більш не буду, обіщаю…
— Щось я сильно сумніваюсь.
— Обіщаю… Вірите? Человек сказал — человек сделал, — Віталій з суржика переходить час від часу на російську, потім знову на українську... — А если мужик сказал, мужик сто процентов сделал. Больше такого не повторится. Обещаю. Я не хочу больше вас тревожить.
— Та не мене не треба «трєвожить», а маму!
— Мама появилася, б.. (нецензурні вислови, —авт.), за два месяца… Ну предателей я кароче презираю.
Чоловік вкотре кілька разів божиться, що більше не буде турбувати родичів і що поліцейським не доведеться сюди їздити.
— Добре, Віталій, чим ви займаєтесь?
— Я вот басейн строю… — вказує на розритий котлован з брудною водою поруч. — Пробачте, як вас звати?
— Лєна.
— Нє, так не зручно…
— Олена Володимирівна.
— Елена Владимировна, ви шо думаєте, шо ці руки нічо не дєлают. Я вообще слово «купил» презираю. Я делаю все своими руками. Мне взападло шото купить.
— Жінка? Діти?
— Проиграл…
Віталій розповідає, що жінка його покинула і забрала дітей, і ось чому він «такий злий». Чоловік додає, що загалом дітей у нього п’ятеро — всі дівчатка — і впевнено називає їх імена.
Триденне чергування з рівненським спецназом: побив 14-річну дівчинку на дитячому майданчику [День 2]
— Десь працюєте?
— Мне не в масть…
— По-моєму, робота повинна бути всім «в масть». Навіть тим, які сиділи. Вона ще нікого «не опустила».
— Надо шото построить, я построю… Мне не взападло. Владимировна, пробач мене, будь ласка, більше таких не буде ситуацій.
— Дуже добре. Але я думаю, що не до мене треба вибачатись, а до мами і до дідуся. Він у вас взагалі не встає.
— А як на нього дивиться? А як до мене относяться, знаєш? «Донбасовский, иди на… отсюда» (нецензурна лексика, — авт.).
— Я думаю, що варто просто не звертати увагу і робити скидку на вік і на психічне здоров’я людини в такому віці. Ми ж не знаєм, які ми будем і як будемо себе вести. Це ж вік, часом реакція не контрольована.
— Ну понял, принял. Я ж сказал… Пробачте мене, чесне слово, я більше такого не зроблю. Ну давай, шоб без обід.
Дебошир тисне Лєні руку, а вона ще деякий час жартує з ним і розпитує про життя, щоб не почав буянити знову.
— А вы тоже берет свой заслужили?
— Думаю, що так. Заслужила.
— Он вам идет.
— Дякую.
— Берет — это круто. А кого мы ждем?
— Чекаєм, поки дільничний заповнить папери.
— І це апять штрафи? Ти шо! Мені незя…дільничний…Мені незя… Я хожу отмєчаюсь… 309-та кожен день (незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення чи пересилання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів без мети збуту, — авт.)! Мені реально незя.
— Я не дільничний. Розкажіть он краще дівчині про «наколочку», — Лєна вказує на мене, натякаючи на його татуювання на руці.
— Ааа… Кхе-кхе…, — мнеться Віталій. — Чудовище… Презрение к правоохранительнім органам.
— Скільки було «ходок»?
— Извините, нет у меня таких…
— Ви ні разу не сиділи? — Лєна щиро дивується, адже в поліцейській базі на нього зареєстровано купу протоколів за різними статтями. — Щоразу умовно давали? Якщо ж ви не сиділи, то звідки ж таке вже «прєзрєніє» до правоохоронних органів?
— Был бы у меня такой берет, я б тоже служил. Но мне сразу сказали — 309-я, часть вторая.
— Зразу це коли?
— В 16 лет первый раз.
— Прекрасно. Бурхлива юність. Ну Горлівка, так? Там важко встояти...
— Да, там всегда дают. Везде достать можно… А береты не просто так одевают.
Поспілкувавшись з Віталієм, заходимо разом з ним до будинку. Там дільничний якраз закінчує писати папери.
— Ти знаєш, Віталік, по тому, що твоя мама розказує… Давай-но вдівайся, — говорить дільничний. — Зараз поїдем в Рівне на освідчення (медичне освідування на стан сп’яніння, — авт.), а ти тим часом подумай, куди завтра підеш жити. Бо з 9 ранку завтрашнього дня ти не маєш права тут з’являтися 10 днів.
Чоловік за пару хвилин одягає футболку і виходить на вулицю.
— Телефон, гроші, все взяли? — запитує Лєна.
— Откуда в мене дєньгі?
— Назад з Рівного як ви доберетесь?
— Ситік щас буде назад мене везти. Слишиш, Ситік, щас катать мене будеш.
— Ситік нікого не возить. Тут я вожу, — Олена проводить Віталія в машину.
Олександр виходить за нами і розповідає про ситуацію.
— Тут мати його реально боїться. Що він вернеться зараз і буде діда бити і буянити знов. Просить потримати десь до ранку. Але де ж ми його потримаєм? Хіба зараз пішки буде йти назад з Рівного до Клеваня, то може якраз до ранку дійде і протверезиться.
Поки їдемо до Рівного Віталій уже не дебоширить. Ледь не слізно кожних кілька кілометрів дороги просить випустити його «хоча б тут» і він піде пішки «хоча б одсюдова», а не з Рівного. І знову ниє, що новий протокол на нього писати не можна, оскільки і так має умовний строк.
— Скажи, Віталік, як ти примудрився так дожитись, що тебе сім’я боїться? — дільничний намагається поспілкуватись з колишнім одногрупником.
— Ой, давай хоть ти не начінай. І так стидно. Ти завезеш мене обратно?
— Побачим. Все залежить від того, як ти будеш себе вести зараз. Дихнеш нормально в трубочку, то може й підкину.
Приїхавши до наркодиспансера на Князя Володимира чоловік не вщухає:
— Ну незя мені на освідчення, ти шо не панімаєш. Тепер точно закриють.
Поки Віталій прирікався, у нього порвався шльопанець. В нервах зняв обидва і викинув у кущі. Освідуватись з дільничним пішов уже босоніж.
Ми з спецназівцями чекаєм на вулиці.
— Зараз ці алкаші і наркомани якісь мутанти стали, — розповідає Лєна. — Раніше якось зрозуміло було: якщо колеться, то не п’є. А якщо п’є, то не вживає наркотики. А тепер закидаються всім підряд. Я виросла в наркоманському районі. Всі ті наркомани повмирали вже давно. Одна жива залишилась ще. І то її врятувало лише те, що сиділа два рази.
Після освідування дільничний виводить Віталія, той продовжує канючити:
— Вези мене давай назад. То ж дихнув уже. Куда я босіком піду? Ти шо прікалуєшся?
— Йди давай до машини, зараз в райвідділ (колишній райвідділ Рівненського району на Петра Могили, — авт.) поїдем, напишем ще кілька паперів. От я реально не знаю, шо з ним зараз робити, — Саша звертається до спецназівців. — Залишити його тут (у Рівному, — авт.) якось страшнувато, бо він же ще й тут може щось зараз натворити в такому стані. Але й додому завезти не варіант… Мати його боїться. І як йому йти зараз так далеко ще й босому. Не по-людськи якось...
Приїжджаємо з «сімейником» в райвідділ на Петра Могили. Там якраз ремонт, планують зробити фронт-офіс, як в рівненському районному управлінні. Черговий повідомляє, що виклики надходять щоп’ять хвилин, всі екіпажі зайняті і просить пришвидшитись, бо уже в черзі «висить» 12 повідомлень.
В одному з кабінетів дільничний дописує папери. Пояснює Віталію дію заборонного припису. А також те, що за порушення припису буде кримінал і тоді закриють точно.
— Та ти шо прікалуєшся з мене! Мене уже за цей протокол закриють. Я відмічаюсь хожу… Та пішов ти… (багато нецензурної лайки, — авт.). Я нічо підписувать тобі не піду.
— Я це вже передбачив, — спокійно відповідає Саша і продовжує писати.
— То я свободний?
— Свободний. Але зачекай, хоч трохи тебе підкинем.
— Та пішов ти! — Віталій пулею вилітає з кабінету і йде геть.
— І як він піде в такому вигляді, — зітхає дільничний, — Зараз ще патрульні місцеві сто відсотків до нього примахаються. Ще й босий.
— Та треба підвезти, — погоджується Олена.
Але поки виходимо на вулицю, Віталія уже не видно.
Триденне чергування з рівненським спецназом: три рази викликала поліцію [День 3]
У сьомій ранку «відкриває» магазин і тероризує колишню дружину
Намагаємось продовжити патрулювання, але не встигаєм списати цей виклик, як одразу на планшет приходить наступний. На лінію 102 повідомили, що у селі Макотерти якась фірма здійснює кроплення полів з літака. Незаконне кроплення — це уже кримінал. Тому на подібні виклики повинна їздити ще й слідчо-оперативна група.
Проте, у селі не знаходимо ні літаків, ні заявника. На телефонні дзвінки чоловік не відповідає. Правоохоронці списують виклик.
— Слухай, Лєн, якусь таку тенденцію помітила, що коли чоловік з жінкою сваряться, то до поліцейських той чоловік теж скаче, — говорю Олені, поки їдемо. — А от коли сімейники мати і син, то синок тільки до матері скаче, а з поліцією уже спокійно говорить.
— Якщо брати саме сьогоднішню ситуацію, то зіграло роль ще й те, що у нас повна машина людей. Якби поліцейських було двоє, то може він і по-іншому б себе вів. Крім того, в екіпажі жінки — я, ти. Це теж своє дало. Бо йому прикольніше було перед нами словесно «понти поганяти», а не скакати в очі.
— Ти знаєш, думаю, не суть саме в жінках. Приміром ще коли беркут був, і я з хлопцями їздила, то ці ненормальні все одно пригали. Тому це скоріше ти на них так впливаєш. До речі, жодного разу не бачила, щоб до тебе скакали. Взагалі часто у тебе таке буває?
— Чесно кажучи, ніколи. Взагалі.
— Ну от бачиш.
Наступний виклик: біля «Скольмо» бійка між невідомими особами. Приїжджаємо до «Скольмо», але там теж уже тихо. Черговий одразу ж направляє чергове повідомлення — і знову сімейний конфлікт.
— Знаю цю сім’ю, — говорить Саша, дивлячись у планшет. — Чоловік там дебоширить. Коли я приїжджав минулого разу, то він бігав по хаті без трусів.
В хаті заявників нас зустрічає старша жінка з дорослим сином. Згодом з кімнати виходить і нетверезий чоловік років 60-ти, на якого заявляли, і одразу починає оправдовуватись.
— Прийшов, лягаю, отдихаю, сплю. І каждий день… Іди сюда, — заводить поліцейських до своєї кімнати. Дружина з сином заходять слідом. — Всьо. Мєжду нами не буде нічо. Забудь про мене і вобще, — махає на жінку рукою.
— Ця людина встає в 7 годин ранку, іде «откриває магазін»… Приходить і оце начинає молоть: простітутки, пі…ски, х..ки (нецензурні вислови, — авт.). І оце цілий день воно оте ходить і меле, і не можна отдохнуть. От дивіться, це ж невозможно.
— Я прийшов отдохнуть!
— А шо ти говорив півгодини назад?
— Синок приїжджає з Польщі і тишина і порядок, — кричить дебошир.
— Бо ти його боїшся! — відкрикується жінка. — Бо він тобі по мордєльніку як ввалить…
— Так, досить, ходіть-но вийдем поки дільничний з ним поспілкується, — Лєна виводить заявників в іншу кімнату, щоб припинили сваритися. Виходимо, дебошир дружині ще в спину щось покрикує.
Як виявилось при спілкуванні, подружжя розлучене давно. Але проживають в одній хаті. Незважаючи на те, що виділили чоловіку кімнату, спокою нікому не дає. Син показує на телефоні відео, де його п’яний батько з розтебнутими штанами валяється на траві біля сараю, перекочується зі сторони в сторону і каже, що це він так відпочиває.
Жінка розповідає Олені про життя:
— Ми тут обої поздирали, хочемо шось робить (ремонт, -— авт.). А шо ж зробиш? Як нап’ється, собаки в хаті, він совається туди-сюди, туди-сюди. Я була в отпуску, кажу: «Синок, тато пішов на роботу, то давай я возьму отпуск та й шось будемо вже дальше робить». Зробили кімнату, кухню. Як тута – вже всьо – він вже пішов на больнічний – запив. Вже нічо не можем зробить. Бо вийти нікуди не можна його оставить. Тіки як десь якась копійка, то він всьо — зразу п’є.
— Вас він буде постійно тероризувати, — розказує Лєна. — Поки будете разом жити. В такому віці він вже не зміниться і доводити йому щось немає сенсу.
— Шістдесят років діду! Ну шо ти вже добиваєшся?
— Вроді розслабся і живи собі, — доповнює син, присівши на ліжко біля матері.
— Говорити йому без толку. Бо він вже алкоголік, — пояснює Олена. — Є такі чоловіки, як то кажуть, «в системі». Ввечері випив пару грам, а зранку пішов на роботу. Але це не той випадок.
— Та йому скільки раз говорилося — хочеш бухать, та бухай. Візьми пляшку та сиди дома пий.
— Але сядь дома мовчки, нікого не чіпай, — мати з сином бідкаються, в один голос розповідаючи одне і те ж про чоловіка. — І даже повода ніякого немає.
— Йому не потрібен привід. Він сам собі його придумає, — каже Лєна. — Єдине, що мені зараз спадає на думку, що якщо Саша, дільничний, оформить на нього протокол, то після третього протокола його закриють.
— Так закривали уже. На 7 днів! Це не помогло. Вернувся і знов те саме. І то повезло, шо приїхали ваші хлопці (маючи на увазі «поліцейські», — авт.) в 8 ранку і сказали, йому, що там на мене написали заяву, а йому треба підписати, — жінка сміється. — То він і сів з ними поїхав. Так і прикрили. Якраз на його день народження.
— Я ше панімаю, якби він попив там тиждень, як ото люди, потім отошов чи прокапався і все. А не як він — є шось (гроші, — авт.) - І він вже вшлєєний, — додає син.
— Там магазин ото рядом є. То кажуть, недавно, хазяйка його так била там. Вона ж його записала на 200 гривень, а він казав, шо то не його, шо вона йому дописала. То так лушпенила його, шо аж люди позбирались. А в хату прийде, то таке вже тим язиком меле. Обзиває, шо вже тіки на мене не говорить і якими словами. І каже, шо з ким я вже тіки не була. Недавно сказав, шо і з сином сплю…
— А давно він вас так ревнує? — цікавить Лєна.
— Все життя! Це якби зараз так, то послала б його під три чорти. А то ж молода була. Думала — любить, прощала.
Поки спілкуємся, Олександр складає заборонний припис — уже третій за вечір. І їдем патрулювати далі.
— От невже реально в такому віці люди можуть один одного ревнувати? — дивуюся вже машині.
— А просто люди часто звинувачують партнера в тому, в чому самі винні, — розповідає Лєна. — Вони по собі судять і думають, що всі такі.
— Та тут і син, судячи з усього «закладує» трохи, — підмічає спецназівець. — І тримається за мамину спідницю. Знайшов би якусь дівчину, та й не жив би тут.
— Може і знайде когось такого ж, як сам.
— Ти шо! — не погоджується Олена. — Знаєш, які в таких запроси? Ти ж бачиш, як мати біля нього бігає і сюсюкає. Він же думає, шо найкращий і буде шукати тільки таку. І ще й вимагати з неї. А яка-небудь йому не підійде. Не його рівень ))))
На годиннику вже близько другої години ночі, виклики більше не надходять, повільно вирушаємо до Рівного.
— Зараз може Віталіка зустрінем по-дорозі (того, якого у Рівному після освідування залишили, — авт.), — жартують спецназівці.
— От це так неприємно насправді одногрупника «тягати», — каже дільничний.
— А часто взагалі доводиться «тягати» своїх?
— Буває, — відповідають поліцейські.
— У мене всього кілька разів таке було, — додає Олена.
— А найгірше ще, коли ті «свої» бикувати починають до тебе, — говорить один з спецпризначенців.
— Бикувати, то ще фігня, — каже Лєна. — Погано, коли бачать тебе і думають: о, прівєт, друзі мої приїхали, зараз все порішають!
— Та цей мій одногрупник так спочатку і вів себе, шо мол — шо ти мені зробиш? — каже Саша. — Але ні, «друже», так не буде…
До третьої ночі викликів більше не надходить. Повертаємось до Рівного, поліцейські здають зміну і прощаємось до наступного чергування.
