Два екіпажі щодня виїжджають з бази роти поліції особливого призначення (колишній «Беркут», — авт.) на патрулювання вулиць і надання допомоги людям. Одна група швидкого реагування (далі ГШР, — авт.) добова — їздить по місту. Інша ГШР — районна: троє спецназівців надають допомогу і силову підтримку дільничним поліцейським Рівненського району.Оскільки з добовим нарядом по місту я чергувала уже багато разів, цього разу вирішила подивитися на роботу районного.
Ця група заступає о 18:30 і здає зміну о 01:00. Старший екіпажу чергує три дні поспіль. Моя старша екіпажу на сьогодні поліцейська — майор Олена Павловська. Окрім того, що Лєна спецназівець, вона ще й дипломований психолог. На викликах заспокоїти може всіх — як потерпілих, так і правопорушників. Вирішую почергувати з нею всі три дні.
Перша наша зміна розпочинається з дільничним Володимиром Осадчим. Спочатку спецназівці возять його по дільниці до людей, які зверталися до нього із заявами. Паралельно з цим екіпаж приймає поточні виклики.
Чи не найбільше у дільничних скарг від мешканців на сусідів. Сусідські війни — постійна проблема у селах.
Їдемо у Вересневе. Там чоловік скаржиться на те, що сусід спалює гілля у себе на подвір’ї, а весь дим іде йому у двір. Сусід же скаржиться на заявника у відповідь. Мовляв, накидав будівельного сміття під парканом.
— Одним словом, давайте так, — Володимир намагається вирішити питання мирно, — ви між собою переговорите і спробуєте домовитись. Інакше протоколи будуть на обох. На одного за гілля, а на іншого за сміття.
У готельному комплексі «Левове серце» жінка поскаржилася на відсутність терміналу. Поки розбиралися там, Олені на планшет надійшов виклик (зараз усі виклики чергова частина передає екіпажам на планшет. По GPS вони бачать, де знаходиться той чи інший екіпаж і скидають повідомлення тому, який найближче до місця події, — авт.): «Село Три Копці, тілесні ушкодження»
Поки їдемо на виклик, дільничний дзвонить за контактним телефоном, який вказав заявник. Слухавку піднімає жінка і розповідає, що її сусідку побив чоловік.
— А чого сусідка дзвонить, а не сама потерпіла? — цікавлюся в дільничного.
— Ну всяке буває, може чоловік у неї телефон відібрав.
Заїжджаємо в Три Копці, знаходимо потрібну хату. Біля хвіртки стоїть заплакана жінка з розпухлим від синців лицем, а біля неї сусідка з телефоном.
— То добре так він їй дав, — каже дільничний, визираючи з вікна автомобіля.
— Ага, видно, що побита, — додає Олена.
Виходимо з машини і нас одразу атакують комарі. Їх там просто тьма.
— Доброго вечора! — вітаються поліцейські з жінками. — Що у вас сталося?
— Та шо, бачите, шо наробив, — сусідка заявниці показує на заплакану жінку. — Тєлєфона забрав.
— Ви вибачте, шо я ото вас так визвала, — виправдовується потерпіла крізь сльози.
— Перестаньте, ви шо! — відповідає Лєна. — Вам абсолютно немає за що виправдовуватися! Ви все правильно визвали.
— А є він? Чоловік ваш? — запитують поліцейські.
— Та де ж! Втік, як почув, шо ви приїдете!
— То він такий герой до жінки скакати, — пояснює сусідка. — А як почув про поліцію, так зразу і втік.
— Нащо ж ви його попередили, що ми приїдем?
— А я тобі казала, що не треба було! — хитає головою сусідка.
— Добре, заспокойтеся, — Лєна намагається заспокоїти заявницю, — ходіть-но з вами до хати, напишете заяву, а хлопці поки походять пошукають його.
Жінка веде дільничного і Олену до хати, а інші спецназівці обходять околиці в пошуках чоловіка.
— Ох тут у вас і комарів, — каже дільничний, зайшовши в хату.
— Та ми привикли уже. У нас тут ставок. А магазіна в селі немає, щоб купить «Раптора», та й отак… Ви сідайте.
Поліцейські з жінкою сідають за стіл.
— Це він вам таку ґулю на лобі поставив? — питає дільничний.
— Та а хто ж, — жінка знову плаче. — Ще й он очки мені побив. А вони півтори тищі стоять.
— Часто він вас б’є? — запитує Олена.
— Часто… Ну як… Регулярно. Як вип’є…
— А давно живете разом?
— Вісім років уже. Може і я в чомусь виновата…
— Ви ні в чому не винна! Навіть не думайте так. Він в будь-якому разі не має права вас бити.
— Це в мене другий чоловік. Перший був, тоже бив. Судьба в мене значить такая, чи шо..
— Ні! Не правда! Це просто ви вибираєте таких чоловіків, — пояснює Лєна.
— Да? А чого ж я таких вибираю?
— Ну а чого? От ви подумайте. Задайте собі запитання, чого вас приваблює саме такий типаж.
Жінка на секунду задумується і продовжує говорити:
— Скажіть, як вас звати?
— Лєна.
— Лєна. У мене плємянніца Лєна. А я Марія Петрівна (ім’я змінене з етичних міркувань, — авт.). Лєночка, очі у вас добрі. Видно, що хороша людина. От скажіть, ну чого так кажуть: «Поки маленькі, то ми їх цілуємо в … (заднє місце, — авт.), а коли виростають, то вони нас?» — потерпіла знову починає схлипувати.
— Марія Петрівна, послухайте. Ви гарна жінка! Кидайте його! Ви ж розумієте, що він на цьому не зупиниться і буде продовжувати вас бити.
Дільничний теж опитує жінку, записує пояснення і пояснює алгоритм дій:
— Дивіться, є два варіанти. Ми можем його «закриміналити», якщо хочете. Але для цього вам потрібно буде поїхати в Рівне і зняти побої. Тоді ми його зможемо притягнути до кримінальної відповідальності. Або ж буде адміністративна — штраф.
— Ну, я не знаю… — Марія Петрівна вагається. — Може не треба зразу шоб кримінал. Може хай штраф спочатку. Штраф, да?
— Я вам нічого не можу радити, — відповідає дільничний. — Це лише вам вирішувати. Як скажете, так і зробим.
— Ну хай на перший раз буде штраф, — невпевнено говорить жінка.
— Хай буде так, — відповідає дільничний і йде допомагати спецпризначенцям шукати чоловіка.
А з Оленою потерпіла продовжує спілкуватися:
— Ну ви ж його знайдете, правда?
— Та звичайно знайдем! Куди ж він дінеться. Як не сьогодні, то завтра. Протокол буде в будь-якому разі. Але ви зрозумійте, проблему це не вирішить! Далі може бути тільки гірше і закінчитись бідою.
— Та я розумію… А ви знаєте, у мене внук є — один рік. Так хочеться ще побачити, як він…, — очі жінки знов наповнюються сльозами.
— Ну так тим більше! Вам є для кого жити! Вам його ще на ноги ставити!
— Ой, ходіть я вам щось покажу, — жінка раптом «оживає» і веде Лєну в іншу кімнату. — Дивіться, які в мене дочки! — показує фотоальбоми з дітьми.
— О, які гарні у вас діти! Бачите, яка у вас сім’я! Вам дуже треба себе берегти.
Заспокоївши жінку, виходимо на вулицю. Вона проводжає нас до машини.
— Не знайшли його? — запитує Лєна в спецназівців.
— Та де ж ти його зараз найдеш? Він сюди не вернеться, поки тут поліцейська машина стоїть. Треба, принаймні від’їхати.
— От цікаво так, магазину у селі немає, зате освітлення є, — підмічає один зі спецназівців, дивлячись на освітлену вулицю.
— А ви знаєте, а це я помагала це освітлення «вибивать» для всієї вулиці, — з помітною гордістю хвалиться Марія Петрівна.
— Ну от бачите, як комусь, то ви можете помогти, — продовжує підбадьорювати Олена. — То ж і собі зможете дати раду. Обіцяєте себе берегти?
— Обіцяю, — посміхається жінка.
— Добре, то ми поки поїдемо, — Лєна прощається. — А ви бережіть себе. І я вас дуже прошу, закрийтеся зараз і не впускайте його до хати. Принаймні сьогодні. Хай хоча б протверезиться. А коли що — зразу телефонуйте.
— Дякую вам! — жінка тисне Олені руку. — Дай вам, Боже, здоров’я! Всього вам хорошого! Хай у вас всі злочини розкриваються.
— Знаєте, хай краще взагалі їх не буде, — посміхається Лєна. — Щасливо!
Поки нас не з’їли комарі, швиденько сідаємо в автомобіль і їдемо патрулювати далі.
— Хотілося б, канєшно, «вальнуть» його ще сьогодні, — каже дільничний, — хоча б на чотири доби.
— А можна зараз уже закривати «сімейників» (людей, що скоюють сімейне насильство, — авт.)? — питаю.
— Тільки за рішенням суду.
— І часто судді дозволяють закривати?
— Від судді залежить. Причому хтось може дати чотири-п’ять діб, а є такі, що й одну дають. В чому немає взагалі ніякого сенсу. Це ж його треба на освідчення (медичне освідування на стан алкогольного сп’яніння, — авт.) завезти, потім на Карнаухова, флюорографія. Тепер ще й тест на ковід. Купу паперів треба написати. Це тако, приміром, забираєш його в обід, поки оформиш, то уже вечір. А вже в 9 ранку його випускають. То куди ж таке?
— А флюорографія уже для чого?
— Перевірити, чи нема туберкульозу.
— А якщо є?
— То закривати не можна. Як і з ковідом.
— Саме головне, щоб він зараз не вернувся і не почав їй двері вибивати, — каже Лєна.
— То давайте десь тут поряд поїздимо трохи, — відповідають спецназівці. — Раптом що, то вернемся. До речі, сусіди кажуть, що вони обоє бухають.
— Та то ясно! – погоджується Олена. — По ній ж видно. Але це не важливо! Бити її він все одно немає права. Щось не подобається, то йди з хати, а не руки розпускай.
— От поясніть мені, ну чого жінки отаких от вибирають?
— Бо інших немає, — жартують поліцейські.
— Ну та прям таки )))
— Он психолог хай пояснить. Лєн, розкажи, — просить дільничний.
— Тут може бути багато різних чинників. В кожній ситуації треба розбиратися детальніше і глибше. Ну наприклад, у когось в сім’ї таке було. Або цю жінку батьки били в дитинстві. Або ж батько бив маму і вона це бачила. І звикла до такої моделі поведінки. То вона собі таких і буде вибирати. Я вам більше скажу, навіть якщо їй попадеться нормальний адекватний чоловік, то зовсім не факт, що вона буде з ним щаслива.
— Навіть так! — дивуємся.
— А ви думали! Людська психіка — це дуже складний механізм.
— Але ж можна якось ці проблеми психологічні вирішити.
— Можна, за допомогою спеціаліста. Але вона не піде. Бо їй це не треба. А сама з цього теж не вибереться.
— От щастить «сімейникам», коли ти в наряд заступаєш, — кажу Олені.
— Чого?
— Бо ти можеш їм все по поличках розкласти і заспокоїти.
— Та хлопці наші теж добре пояснюють.
Так за розмовами і патрулюванням проходить час. Жінка уже не дзвонить. Викликів теж немає. Близько 01:00 здаємо зміну і прощаємось до завтра.
Продовження читайте на нашому сайті вже завтра.Авторка: Тетяна ЗакордонецьШукайте нас ???
Офіційний сайт:
► https://itvmg.com/
Соціальні мережі:
► Ми у Facebook – https://www.facebook.com/itv.media.group
► Ми в Instagram – https://www.instagram.com/itv_mg/
► Наш Telegram-канал: https://t.me/itv_mg
