Після активних бойових дій родина Катерини та Павла вирішили евакуюватися на Рівненщину в село Користь, де їм допомогли знайти житло. Прийняла їх родина Кравчуків. У них якраз пустувала хата.
Про історію сім'ї розповіли у Рівненській обласній адміністрації.
Сім’я переселенців до останнього жили у своєму місті Селидове, за 60 кілометрів від Донецька.
«Ракети почали літати над головами. Доводилося чергувати по годинах із чоловіком Павлом, аби вберегти сон своїх дітей - Володимира та Баграта, яким всього лиш 4 та 2 роки. І їх потрібно було рятувати. Хотілося, щоб вони не чули постійних вибухів, а спокійно могли гратися у дворі. Ми розуміли, що далі так жити не можемо. На сімейній нараді вирішили їхати», - розповідає Катерина.
Тільки потрібно було визначитися, куди. Адже усі друзі та знайомі сказали, що виїжджатимуть до росії. Збиралася колона з десятки автомобілів, які рухалися у сторону ворога.
«Це була боротьба зі своїм внутрішнім світом. Але ж їхати до тих, хто стріляє у нас, ми не змогли. Взяли необхідні речі, документи й поїхали на Рівненщину: я, мій чоловік Павло, двоє синів та моя мама Луїза», - зазначила жінка.
«Нам справді дуже пощастило. Родина Марії та Володимира прийняла нас тепло та гостинно. Ми одразу обговорили, що будемо займатися живністю, продавати курчат. Не хочемо сидіти в когось на шиї або ж чекати виплат та допомоги від держави. Адже потрібно годувати сім’ю, купувати іграшки та одяг дітям», - розповіла Катерина.
Родині Кравчуків із села Користь спочатку було лячно прийняти переселенців у себе в будинку, були побоювання, але вони швидко розвіялися.
«За час, коли кожен зайнятий своєю роботою, не бачимось, впродовж дня сумуємо один за одним. Часом, коли важко на душі, просто говоримо годинами, плачемо – і стає легше. Мої діти вчать дітей Катерини і Павла української. Хоча наші переселенці прекрасно говорять українською. Уявити не можу, що вони колись поїдуть від нас», - розповідає Марія Кравчук.
