Костопільчанка Юлія Зданюк-Гриб була вимушена покинути рідне місто, адже її маленький син важко переносив сигнали повітряної тривоги. Вона розповіла про те, як за кордоном ставляться до біженців із України.
Про це повідомили у Костопільській міській раді.
"24 лютого 2022 року моє життя, як і життя переважної більшості українців, чорно-білою фарбою одного фатального помаху пензля щоденної буденності поділилося на «до» і «після». Звісно, такого раптового контрасту ніхто не міг передбачити, як ніхто не міг навіть припустити можливості такої війни з усіма її страхіттями. На щастя, Костопіль не бомбили, не «засівали градами», але коли лунав сигнал повітряної тривоги, наш синочок Тимофійко лякався не менше, ніж я. Для мене це було, наче страшний сон. Ми втомилися постійно ховатися, почали боятися за можливі зміни психічного стану дитини. Одного такого зловісного вечора синочок просто упав у погріб... На щастя ангел-охоронець зберіг його і все минулося синцями та забоями. В ту ж хвилину я зібрала гроші, документи і після дуже тривалого вмовляння-переконання рідних поїхати за кордон, а саме до Польщі, де я уже бувала, вирушила в дорогу. Спочатку не хотіла й чути, бо хотілося бути разом з усіма й прийняти зрештою те, що судилося, повсякчас сподіваючись на заступництво Всевишнього. Але, дивлячись, як дитина продовжує реагувати на часті сирени, заплакала і погодилась. На свій страх і ризик ми виїхали...
Розповідаю це для того, аби донести землякам, які великі серця, сповнені безкорисної підтримки та співчуття, мають поляки! Раніше над чимось подібним і не задумувалась, але про це повинні обов’язково знати всі українці, аби зрештою зрозуміти, хто дійсно є нашими братами та сестрами. А на повагу вони заслуговують стовідсотково. Одне слово, приїхали ми. Розмістилися не одразу, адже шукали кращі умови проживання з дитиною. Могли вибирати, оскільки були на власному авто, і на розмовному рівні володію польською мовою. Зрештою поселилися в зоні відпочинку, де нам забезпечили належні умови проживання. Однак у Тимофійка раптово піднялася температура і я змушена була звернутися до місцевих лікарів. Ті поставилися до нас дуже добре, як до рідних: обох помістили в стаціонар, трирічного Тимофійка безкоштовно лікували. В усьому тому гармидері, пригадую, певно в ще в «швидкій» я необачно загубила гроші. Уже, здавалось, не лишалося материнських сліз, однак все ж заплакала, коли польські медики несподівано знайшли і повернули мені таку необхідну згубу...
Увесь час з тривогою гортала в телефоні стрічку новин, щодня зізвонювалася з тими, хто переживав за нас найбільше на світі. Завше молилася за перемогу і, коли синочку стало краще, за кілька днів не витримала більше та зібралася додому. Яким би позитивним не було оточення, а до чужини треба звикати довго. Певно, саме лише перебування дома поруч з рідними людьми і є нашим посильним внеском у загальну ПЕРЕМОГУ. Віримо: все буде добре, все буде - Україна! Тимофійко, як справжній козак, за жодних обставин під час нашої вимушеної подорожі не плакав, а приїхавши нарешті додому, неочікувано для мене, щиро просльозився... Бо побачив рідних татка і бабусю! Ніколи й нікуди більше не поїдемо з дому, нехай береже усіх нас Бог та наші неперевершені захисники-Герої!".
