Юрій родом із села Городище, що на Рівненщині. До повномасштабної війни був медбратом реанімації інфекційної лікарні. Він звик діяти швидко, коли рахунок іде на секунди.
Його історію розповіли у 104 бригаді тероборони ЗСУ "Горинь".
«24 лютого 2022 року я був на роботі, перші вибухи, перші прильоти. Спочатку — з колегами організація медичних пунктів у громаді, блокпости, готовність приймати поранених просто в селі», — згадує Юрій.
Через декілька днів він пішов разом із рідним братом до військкомату, де стояли у чергах разом з усіма. Його бойовий шлях почався з бойового медика. Далі — навчання на сапера в Кам’янці-Подільському, служба сапером-медиком, фельдшером медичного пункту. Сьогодні він — фельдшер евакуаційного відділення 104-ї бригади, там, де рішення приймаються миттєво, а ціна помилки — життя.
«Перші поранені не забуваються ніколи, коли все залежить від тебе. Коли поруч немає лікаря, який підкаже. Є тільки ти і твоя відповідальність», — розповідає Кот.
Та додає:
«Цивільна медицина дала мені 80% знань. Але війна змусила навчитися іншого — тактичної медицини. Працювати за протоколами MARCH. Діяти в екстремальних умовах. Рятувати там, де шансів майже немає».
Кот бачив те, що не забувається:
«Поранених, які з відкритими переломами співали українські пісні. Бійців з важкими пораненнями, що під час нестерпного болю співали Гімн України. Такі хвилини — залишаються в пам’яті назавжди. У ці моменти ти розумієш, заради чого ти тут».
Під час евакуації на Херсонщині Юрій отримав контузію, пройшов лікування і без пауз та сумнівів повернувся у стрій. Бо для нього війна не закінчується тоді, коли стає важко — вона закінчиться тоді, коли буде зроблена справа.
Про свій позивний Кот говорить прямо:
«Ще зі школи, від прізвища. Так і залишився — зараз став як друге ім’я».
Юрій — Заслужений донор України. 26 років здає кров, плазму, тромбоцити. Навіть під час війни.
Про побратимів говорить гордо:
«Я потрапив у дуже сильний колектив. Тут ніхто не стоїть осторонь, кожен знає свою справу. Працюють разом мовчки, чітко, на результат».
Його мотивація — родина. Дружина Олена, двоє синів — Назарій і Юрій. Після перемоги мріє добудувати дім, зібрати всю родину і просто бути разом. А тим, хто вагається, він говорить без осуду:
«Подивіться в очі хлопцям, які місяцями на позиціях».
