Культурні простори міст — парки, сквери, вулиці площі — це не лише місця відпочинку чи пішохідні маршрути. Це — символи, коди пам’яті, які зчитує кожне покоління. Назви цих локацій рідко бувають випадковими: за ними стоїть політична воля, культурна стратегія чи бажання громади зберегти певну ідею. Особливо, коли йдеться про іменні парки й сквери — названі на честь історичних чи культурних діячів. Але хто і як обирає, чиє ім’я увійде в історію міста?
Назви громадських просторів – це не лише спосіб упорядкування міського середовища, а й своєрідне послання у часі. Назви парків і скверів — це політичне, історичне та культурне висловлювання. Те, кого ми вписуємо в публічний простір, говорить про наші цінності не менше, ніж пам’ятники чи шкільні підручники.
Сквер імені Крушельницької або парк Шевченка – це більше, ніж географічна точка. Це символічне визнання внеску особистостей у культуру, науку, політику чи національне відродження. Такі назви формують локальну гордість, підкреслюють зв'язок із національним чи регіональним спадком. Водночас вони можуть бути інструментом політичної комунікації: змінюючи табличку, влада демонструє зміну цінностей.
Рішення про найменування або перейменування парків, скверів чи вулиць ухвалюються на сесіях міських або селищних рад. Однак навіть після перейменування, у свідомості мешканців часто зберігається стара назва. Це створює певний дисонанс: офіційна мова міста не завжди збігається з мовою вулиць. Народні назви можуть бути описовими («сквер біля лікарні»), жартівливими («парк закоханих»), або ж залишками радянських топонімів. І хоча вони не мають юридичного статусу, саме вони найчастіше звучать у розмовах, маршрутних вказівках, спогадах.
Чимало парків, скверів, вулиць та культових місць Рівного отримали свої назви ще в дорадянський період. Цікаво, як «народна топоніміка» (Топоніміка - це розділ мовознавства, який вивчає назви географічних об'єктів.) нерідко відокремлюється від офіційної: ще наприкінці XVIII століття на території фільварку князів Любомирських, відомого в народі як «Гірка», було закладено садово-паркову зону. А вже в жовтні 1939 року, після приходу радянської влади, цю місцевість формалізували як міський парк культури та відпочинку.
Ще одним прикладом «народної топоніміки», є місце відпочинку, відоме в місті як «Єврейка». Сьогодні це — зелена зона з гарним краєвидом на вечірнє місто, де рівняни люблять відпочивати.
Сьогодні спостерігається тенденція до вшанування місцевих героїв. Так, парк історичної реконструкції «Городище Оствиця» у Рівному відтворює атмосферу давньоруського періоду, нагадуючи про історичне минуле регіону. Такі ініціативи сприяють формуванню локальної ідентичності та залученню громадськості до процесу найменування. Міські ради дедалі частіше залучають істориків, краєзнавців і активістів до робочих груп. Це дозволяє уникати однобічних рішень і робити простір справді живим і співзвучним часу.
Назви, що з’явилися в радянський період, часто вшановуючи діячів того часу або події, пов’язані з комуністичною ідеологією. Зі здобуттям незалежності України та в процесі декомунізації багато з цих назв були переглянуті, щоб відобразити нові національні пріоритети та історичну справедливість.
У сучасних умовах українські міста масово оновлюють назви вулиць, скверів і парків, аби позбутися колоніальних чи чужих топонімів. З 2022 року в Україні триває масштабна дерусифікація топонімії, що стала відповіддю на потребу не лише викорінити залишки колоніального минулого, а й переосмислити публічний простір як простір пам’яті та гідності. За даними громадського проєкту, до 2023 року в Україні перейменовано понад 2600 топонімічних об’єктів, і значна частина з них — на честь загиблих військових і волонтерів, які стали новітніми символами українського спротиву. У цьому контексті Рівне також зробило суттєвий внесок, надавши 42 вулицям імена полеглих героїв. Такий підхід свідчить про глибоку персоналізацію пам’яті, коли кожна назва — це конкретна історія і жертва.
Однак рівненська модель має локальну специфіку, що відрізняє її від досвіду інших міст. У той час як Рівне зосередилось на перейменуванні житлових вулиць, у Києві, Львові, Дніпрі, Харкові й Одесі дерусифікація носила масовий і багаторівневий характер, охоплюючи також парки, сквери, площі й проспекти. Рівне натомість поки уникає узагальнених назв на кшталт «Героїв України» у просторі великих локацій, зберігаючи фокус на адресній персоніфікації — підході, що потребує глибшого публічного обговорення і потенційного розширення.
Андрій Жив’юк - голова обласної спілки краєзнавців, наголосив, на важливості персоніфікації адже «пам’ять про цих людей не помре, доки живий і бореться сам український народ». Це акцентує важливість увічнення імен загиблих захисників у назвах вулиць та публічних просторів.
Процеси перейменування можуть викликати суперечки в громаді. З одного боку, є прагнення до декомунізації та оновлення символічного простору. З іншого — ризик втрати частини історичної пам’яті або спротив з боку мешканців, які звикли до старих назв. Щоб зробити процес перейменування більш органічним, важливо залучати громаду до обговорення, проводити інформаційні кампанії та враховувати думку місцевих жителів. Також варто документувати історію старих назв, щоб зберегти культурну спадщину.
Вибір особистості для назви часто залежить від історичних подій, місцевих традицій та ініціативи громади. Іноді це результат офіційних рішень, а іноді — народної ініціативи.
У фокусі – постаті, які:
- мають зв’язок із місцевою історією;
- зробили вагомий внесок у розвиток громади;
- символізують певні ідеали (незалежність, свободу, культуру).
Історії з перейменування міських об’єктів часто виходять за межі звичайної бюрократичної процедури — вони стають маркерами колективної пам’яті, відображенням суспільних настроїв і пошуків ідентичності. Яскравим прикладом цього є нещодавнє перейменування скверу в центрі Рівного — між вулицями Соборною та Поштовою, біля будівлі «Обнови», де традиційно відбуваються сесії міської ради. Сквер отримав ім’я Героя — Віктора (Дідусика), який загинув, захищаючи Україну. Це не просто зміна назви на мапі — це символічний акт вшанування пам’яті та утвердження цінностей, за які борються українці.
Активну роль у топонімічних процесах дедалі частіше відіграє громадськість. Так, Тетяна Воронцова, громадська активістка та представниця ГО «Рівне – Такмед», стала ініціаторкою перейменування вулиці Набережної на честь журналіста Тараса Давидюка. За її словами, цю ініціативу підтримали 744 рівнянина та 74 громадські організації. Така широка підтримка свідчить про високий рівень громадської залученості та небайдужість містян до символічного наповнення простору, в якому вони живуть.
У світі, де все швидко змінюється, назви лишаються маркерами колективної пам’яті. І тому, перш ніж їх змінювати — або створювати нові, — важливо поставити собі запитання: що саме ми хочемо сказати наступним поколінням через ім’я на табличці в центрі міста?
Важливо проводити відкриті обговорення, онлайн-голосування, форуми, круглі столи. Залучати представників різних поколінь та спільнот — це зменшить ризик конфліктів та допоможе зробити назву приємною та зручною для всіх.
Також варто співпрацювати з істориками, краєзнавцями, культурологами. Експертна участь дозволяє уникнути історичних помилок і поверхневих рішень.
Не можна забувати зберігати історичну спадщину — не знищувати, а переосмислювати. Навіть назви, пов’язані з радянським минулим, можна використовувати як точки пам’яті — через стенди та додаткові таблички.
Потрібно підтримувати тенденцію до персоніфікації назв, особливо в сьогоднішніх реаліях. Іменні назви на честь місцевих героїв, діячів культури чи науки створюють глибший зв’язок між містом і людьми, які його населяють.
