Дорога з пекла. Так називає маршрут з блокадного Маріуполя Євген Кравець. Чоловік - актор драматичного театру який був зруйнований авіаударом кремлівських покидьків. Зі східного форпосту, який з перших днів війни був під масованими обстрілами, він виїхав з дружиною та котом. Через відсутність "зеленого коридору" доводилось йти пішки та майже тиждень чекати евакуаційну колону серед поля. Нині він намагається допомогти своїм колегам, які залишились без копійки. Контактує з волонтерами, які можуть підтримати фінансово. Історію власного порятунку Євген розповів нашим журналістам.
Мене звати Євген, я із міста Маріуполь. Я актор драматичного театру міста Маріуполь. Був актором мабуть.
Спочатку, що до тебе приходить, просто не віриться. Ми всі знали, що там стять війська під кордоном. Але всі думали, що то гра м'язами.Весь час, приблизно три тижні, ми жили без води, без світла, головне без опалення, чомусь березень такий дуже холодний. І температура на вулиці -10.
Ти радієш тому снігу, тому що його можна потопити та ти можеш потім з нього навіть помитися чи якийсь посуд поміти. Приготувати щось.
Ти спиш в коридорі, переніс туди матрац і спиш весь час. Намагаєшся не тільки коли спиш, а весь час перебувати в тому коридорі між кімнатами. тому що там 2 стіни. І то дає тобі більше шансів на виживання. Тому що якщо 1 стіна обвалиться, Ну це ти так собі вважаєш. Бо не знаєш, якої потужності та зброя насправді.
Якщо про наше місто, зараз, на сьогодін 95% будівель зрунчовано 99 непридатні для життя. Взагалі їдеш по вулиці там все чорне. Там домівки з 9 по 1 зруйновані. І ми всі розуміємо, що це не просто якісь камінці. Там люди. Там були люди коли воно руйнувалось. Коли воно падало. Там жертви. Я не знаю скільки зараз жертв, мені навіть подумати про те страшно.
Коли ти сидиш, та чекаєш і віриш в те що зараз ЗСУ переможе. Зараз ми будемо вільні. Віриш вірши, але потім наступає такий час, все от зараз почала горіти моя хата. Вчора прилетіло у мій двір, а вже прилетіло в мій дім, почалась пожежа. І через пожежу ми й вийшли.
Ми вийшли на легку, у нас було 2 рюкзаки та наш котик у сумці. Все. Ось так ми вийшли. Нам доводилось йти пішки.
В мене був вибір, йти наліво, в сторону своїх батьків. Там 10 хвилин йти. Повертаю голову, а з того боку саме падають міни. Я чую дуже близько вибухи, чую кулеметні черги. Тобто бої йдуть вже на вулиці. Якщо повертаю голову вправо це через море якщо йти, я чув що там трохи буде безпечніше. І рішення таке прийнято що треба йти вправо, серце воно кров'ю обливється а ти приймаєш рішення та йдеш вправо.
В Бердянську вимкнули зровсім київстар, водафон, весь зв'язок і останні 5 днів котрі ми були в Бердянську, ми ходили на кільце де мали бути автобуси. І ми могли б виїхати в Запоріжжя. 5 днів ми ходили, та чергували з 6 ранку до десь 4 коли вже розуміли що не приїдуть автобуси.
Багнато блокпостів. Але наша колона вона ж повільно рухається. І от нас зупинили там на 1-му. Перевірили. Потім другий, третій, і ми там вже бачимо що ті самі люди що були на першому. Десь казали покажи свою шкіру, десь казали телефон подивимось. Документи на всіх блок постах перевіряли.
Коли ми почули коли військовий зайшов до автобуса і сказав "вимкніть світло, вимкніть світло" і я почув слово світло а не "свет" і це таке полегшення ти розумієш що ти вже в наших.
Є багато випадків, коли просто мирні люди їхали машиною, та вони не доїхали. Просто комусь в голову прийшло о можна як в комп'ютерній грі бахнути по тій машині і все і люди, деякі люди обрали для себе рішення не так ризикувати їхати там через Запоріжя наприклад, їхати до нас. Вони прийняли рішення виїхати тим евакуаційними автобусами в бік росії. Вони виїхали, щоб потім якось в об'їзд виїхати черех європу до нас.
Коли наш театр березні на нього скинули бомбу, де перебували мирні люди, я на цьому наголошую, там було дуже багато мирних людей котрі були і в бомбосховищі і не в бомбосховищі, і от після того як скинули на театр авіаціну бомбу після того як наші люди актори багато хто виїхав вони мають проблему - перестали нараховувати зарплатню, бюджетникам.Зараз я намагаюсь якось, на особистий свій рахунок кошти а потім збирати картки моїх друзів, моїх колег та нараховувати їм безпосередньо.
Дуже хочеться повернутись. Але я не знаю, як я. Власне я б не зміг жити в моєму Маріуполі, але не в моїй країні.
