Микола Архипович народився у селі Іваниничі, що на Дубенщині. Виростав у сім’ї, яка ще змалку привчала дітей любити Україну. Завдяки зв’язковій УПА, яка мешкала по сусідству і була його хресною-бабцею, він знав усі повстанські пісні. Саме тому, ще з молодших класів місцевої школи, хлопчину запрошували на різні заходи та концентри, де він співав про Україну та боротьбу за її волю.
Інтерв'ю з головним сержантом інженерно-позиційної роти інженерно-позиційного батальйону, інженерно-позиційного полку Командування сил підтримки ЗСУ опублікували у службі зв'язків з громадськістю інженерно-позиційного полку.
Розкажіть, будь ласка, про своє життя.
Оскільки в мене батьки працювали в колгоспі, то ще з дитинства доводилось багато трудитися й допомагати рідним по господарству. По батьковій лінії успадкував голос та музикальний слух і хотів колись пов’язати своє життя із творчістю, але не було такої можливості.
Також дуже любив ходити в гості до бабусі Марії, яка була зв’язковою УПА. Вона мене часто вчила пісень і розповідала про повстанців. Це зачіпало мою дитячу душу. Я вдумувався у зміст пісень.
А що саме Вас зачіпало?
Бабця-зв’язкова співала усі тогочасні пісні, особливо рідкісні, про які ніхто не знав і не чув. Так само вона розповідала мені, що сиділа в тюрмі за співпрацю із повстанцями. Мене, як дитину, це все вражало, особливо такий патріотизм і велика любов до України.
Вони не хотіли коритися чужинцям і не давали плюндрувати Україну. Робили все можливе, щоб держава була вільною. Боролись з окупантами. Зараз все повторюється. І тепер в силах кожного із нас втрутитися в історію і «написати її», де більше не буде наруги над нашим народом, а буде велика спільна перемога.
Де застав Вас лютий 2022 року?
Широкомасштабне вторгнення окупантів застало мене вдома. Я мав якраз їхати у столицю, де працював, але так і вже нікуди не поїхав. Мобілізувався. Став в стрій ЗСУ.
За плечима кілька ротацій. Що можете розповісти?
На війні, як на війні. Тепер я розумію, чому часто військовим важко говорити на цю тему. Принаймні зараз, коли все перед очима.
А є щось таке чи хтось такий, про кого часто згадуєте?
Напевно це маленький хлопчик, якого зустрів на Сході, неподалік села, де ми дислокувались.
Якось підходить до мене хлопчик, як згодом виявилось - напівсирота. На той час ще не було й 40 днів, від тоді, коли його батька поховали.
Я привітався з ним і бачу, що він дуже бідний. Дав йому гроші. А хлопець мене міцно обійняв, поцілував і побіг. Поніс ці гроші мамі. З того часу я з ним потоваришував.
Від людей я дізнався, що сім'я живе дуже бідно. Тож розповів про них своїм побратимам.
Ми швиденько з хлопцями зібрали ще кілька тисяч гривень. Так само зібрали ще продуктів, які мали в запасах. Всім чим мали – поділились. Ми віддали продукти та кошти, а жінка дивиться на мене «скляним поглядом», ніби десь в далечінь, і не розуміє, що відбувається та хто приїхав.
Ми потім ще лісу їм привезли, щоб мали чим опалювати дім. В тому селі чимало людей за «рускій мір» і дивувались, як «бандерівці» вдові та її дітям допомагають. А ми до сьогодні підтримуємо з ними зв’язок й при можливості допомагаємо. І в нас чимало подібних історій.
Були й такі люди, які самі періодично по хліб до нас приходили. Але потім вдавали вигляд, що вони нас не знають і відвертали голови ще здаля.
Є щось таке, про що Ви теж будете переповідати своїм та сусідським дітям, онукам? Що має знати майбутнє покоління про цю війну?
"Є багато моментів, які хотів би сказати", - зітхаючи, замислився воїн.
Після роздумів і кілька хвилинної тиші військовослужбовець інженерно-позиційного полку продовжує говорити:
"Я б хотів розказати про дружність і єдність українців. Цю справжню, яку ми маємо і яка нині мене оточує. Ми різні тут і з різних областей та регіонів. Але любов до України й велике бажання звільнити нашу державу від ворожого ярма об’єднало нас, як колись наших предків. Ми тут всі єдині. Я не хочу, щоб наступні покоління знали, що таке війна і щоб не відчували того, що зараз відчуваємо ми. Не хочу, щоб діти чули сирени та тривоги. Вірю, в нашу перемогу. Мрію, щоб Україна була вільною, самостійною державою. Такою, як хотіли наші прадіди й ті, хто зараз в боротьбі виборює свободу для нашої України. Ціна надто велика за це заплачена, багато крові за волю пролито. Тому про це забувати не можна!".
Микола Архипович нагороджений державною нагородою - відзнакою Президента України "За оборону України".
