За 9 місяців цього року на Рівненщині правоохоронці задокументували 239 дитини зниклих безвісти. Це майже на сотню більше, ніж минулоріч. Проте, за словами правоохоронців, така статистика зовсім не свідчить про те, що діти стали втікати з дому частіше. Чому ж змінилася статистика і що спонукає дітей йти з дому, журналістам ITV media group розповіла інспекторка відділу ювенальної превенції поліції Рівненської області Тетяна Михайлюк.
— Чому діти втікають з дому?
— Зараз діти стають все більш самостійними, і у них з’являється все більше зв’язків. Вони знайомляться між собою в сооцмережах, здружуються і можуть їздити один до одного в гості. В них набагато ширше коло спілкування. Більше того, їх нові друзі часто з іншої місцевості. Також діти в Інтернеті стають «продвинутими» і уже не бояться кудись іти чи їхати. Хоча тепер вони вже собі познайомилися з тим, з тим, з тим, у нас дуже багато є таких дітей, куди поїхав: «До друга поїхав?». Чо ти туди поїхав аж туди? В соціальній мережі познайомилися, здружилися і собі поїхали нормально, спокійно десь там собі зустрітися, погуляти. Вони до цього легко відносяться. До того ж люблять подорожі. Окрім того, тепер батьки набагато швидше повідомляють, що дитина зникла. Якщо раніше вони ще чекали, що «ай, може сама прийде», то зараз такого немає. Всі начитані, знають, скільки інформації про те, що вкрали дитину, а також про педофілів. А повідомлення ще не означає, що щось дуже погане сталося з дитиною сталося. Просто всі стали більш такими обережнішими і більше переживають за своїх дітей от і все. Навіть якщо якусь годину дитини вдома нема, а вона просто стоїть з подружкою розмовляє біля будинку, то все одно можуть повідомити, що дитина зникла.
— А де беруть гроші на такі «подорожі»?
— Гроші для сучасних дітей — не така вже й проблема. Діти між собою вирішують дуже просто — в кого є кошти, той і платить. Вони не жадібні один для одного. Буває, що в батьків тихенько підкрадають, часом мають свої кишенькові — спочатку збирають, а потім йдуть гуляти. Тому я не можу сказати, що більшість дітей йдуть з дому через те, що до них там погано відносяться.
— Але бувають причини і через сварки з батьками, погані оцінки, приміром…
— Ми всі своїх дітей в якісь мірі заставляємо вчитися. І це правильно. Дитина повинна чимось займатися. Або вона ходить в школу і вчить уроки, або відвідує додаткові гуртки, де їй цікаво, розвивається творчо, або танцює, або малює. То це будь ласка.. Але вона не може просто сидіти і нічого не робити. Дитина починає щось собі шукати. І щось таки знайде, не обов’язково хороше. Тому батьки і намагаються загрузити дитину тим, чим треба. Ми всі розказуєм своїм дітям, шо треба вчитись. Приміром, діти в 5 класі ще не свідомі, вони вчаться жити. І це нормально, щоб дитина робила помилки. Вона щось пробує, десь суне носа не туди, куди треба. Але ми для того батьки, щоб слідкувати за тим, щоб вона обходилася дрібними помилками. А не вже коли постраждала, а ми незрозуміло, де були. У нас були випадки, коли дитина звертається, шо мама вчиняє насильство. А приїжджаємо, починаєм розбиратись – яким чином мати вчиняє насильство? Дитина хоче йти гуляти в 10 годин вечора, мама не пускає. Дитина це сприймає, як насильство. А мама каже: «Чекайте, я за неї несу відповідальність, вона може піти п 5 чи 6 годин, а до 9 має прийти додому. І вважаю, що це правильно». Правильно? То які межі тих конфліктів? Конфлікти між батьками і дітьми є завжди, ми вчимо їх жити, щоб вберегти від чогось. Але є діти, які бояться кудись йти, на них батьки насварилися, вони пересидять у себе в кімнаті, подумають. Бо ж розуміють, що нема куди йти. А є такі з таким колом друзів, де їх накормлять, напоять і знайдуть, де переночувати.
— А якщо дитину б’ють?
— Звичайно, якщо б’ють, то вона повинна кудись звертатися. Крім того, вона все одно десь проговорюється. От не може бути такого, щоб у школі не знали, що дитину кривдять. Тому що вони бачать цих дітей, їх стан. Вчителька щодня бачить сто дітей, бо заходить в кожен клас: хтось сумний, хтось її слухає, хтось чогось не слухає, а сидить з опущеними очима.
— Часто вчителям все одно.
— В деяких випадках дійсно так, а в деяких випадках не все одно. Це людський фактор. Але все вони прекрасно бачать і знають, хто з якої сім’ї, з якого середовища. А до нас воно вже доходить по дзвіночку, коли хтось звертається. От я ж не бачу цю дитину щодня. Я взагалі її не знаю. Ми зниклих шукаємо по фотографіях і не завжди вдалих. Вже коли нам в поле зору потрапляє дитина, тільки тоді починаємо виясняти, чим вона цікавиться, куди ходить, з ким спілкується, шо у неї в соцмережах. Щоб зрозуміти, куди ця дитина могла взагалі піти. Діти взагалі різні є. У нас є такий втікач, який просто іде пішки лісом. Може пройти 30 кілометрів. Його не лякає ні холод, ні відсутність грошей. Він не буде попутку спиняти, а просто собі піде навпростець по лісу. А є ті, які підуть на попутку, є такі, що будуть заскакувати в електрички і добиратися кудись теж без єдиної копійки. А є боязкі і ранимі, які спочатку підуть, але потім зголодніють і повертаються назад. То такі далеко не йдуть, бо просто бояться.
— А якщо дитина втекла один раз, то це означає, що, швидше за все, це повториться?
— Не обов’язково. От якраз через конфлікт з батьками, далеко не втікають. Підуть десь в сусідній під’їзд, залізуть на горище і сидять. Просто хочуть показати свій характер. Є діти які просто люблять ходити гуляти і їм просто це цікаво, а їх не пускають. Буває ситуативно просто. Пішла, наприклад, з друзями, а потім сидить біля подруги, бо та подруга додому не хоче йти. А потім уже боїться сама йти додому. То це теж буде разова ситуація, просто з цією подругою більше не буде дружити. А є у нас і такі, що і по 3-4 рази на рік втікають, або навіть щомісяця. Бувало, що ловили по всій Україні. І у Києві, і у Вараші. От хоче собі дитина подорожувати і їй байдуже на гроші і на все інше. Вона настільки має підвішений язик, що порозказує таких всяких басень. І їй люди дають гроші і підвозять, і їсти купляють, то вона себе нормально почуває.
— А де ночують?
— А навіть такі люди є, що пускають переночувати. Дитина піде собі переночує, ще щось вкраде, коли буде йти звідти. Або в друга переночував якусь ніч, друг прийшов мамі понарозказував чогось, мама й дозволила. Буває, шо і в підїздах — підїзди теплі. А літом це взагалі не проблема — в парку на лавочці, де завгодно. А цей наш "ходок", який ходив пішки по лісах — якась халабудка в лісі була і там з собаками дикими спав. Це залежить від того, хто як пристосований в цьому житті і в яких умовах готовий поспати. Хтось поспить на вулиці один день і все — в шоці, біжить здається. Була у нас така дівчинка, яка взагалі доїхала до Польщі. Вона колись їздила туди на якісь змагання і знала, як туди заїхати. Взяла вдома гроші і поїхала собі в Польшу. Походила там один день, поки гроші не закінчились, а потім звернулась до поліцейського. Сказала, що вона з України і боїться. Тобто "стартанути", то вона стартанула, трохи там погуляла, але мама потім поїхала і забрала. Дівчинку забрали там в центр спочатку, повідомили до України. А вона вже була в нас в розшуку. І мама тозабрала, але попала на гроші. Бо для початку дитина взяла кошти, шоб туди поїхати, а потім мама взяла , шоб її забрати. Отак дівчинка прогулялася.
— Що робити батькам, щоб їх дитина не втікала?
— З дітьми дреба дружити і обов'язково розмовляти. От дитина хоче, наприклад, поїхати на море. Їй треба казати: «Ти не можеш поїхати зараз на море, бо зараз в нас ситуація така і така, ти ж сама це бачиш. Давай ми спочатку цю проблему вирішим, потім цю, а потім ми з тобою поїдем». Або просить поїхати на шкільну екскурсію. Можна дозволити, можна недозволити, але обов'язково сказати причину. Бо якщо дитині нічого не пояснювати, а казати постійно "ні", "не можна", "не підеш". Але вона ж то хоче, правда? Хоче побачити якесь інше місто, а її просто тримають вдома, нічого не пояснюють, не йдуть на зустріч, нічим не помагають. От їй просто постійно "не можна"! І що їй робити? Вона ж теж хоче розвиватися, це нормально для дитини. І от вони з кимось зпілкується, їм друзі шось нахвалюють,питають: "А ти те бачив?". А вона сидить і нічого не бачить. Бо "не можна" — таке просте собі слово. А є дівчата, що хочуть бути дуже дорослими. То вони теж собі самі йдуть, а потім придумують якісь історії батькам, шо в подруги ночує. А потім разом з подругою іде собі кудись і ніхто не знає, поки не попадеться десь. Ми ж для того батьки, щоб знати, які думки в дитини, чим вона займаються, що дивиться. Звичайно, простір повинен бути в дитини. Так теж не можна щоб все повністю контролювати і тримати на короткому повідку, щоб вона нікуди не ходила чи заблокувати інтернет. Бо рано чи пізно вона почне все одно з того виходити і не буде сидіти в цій клітці. Але дітям треба давати можливість, щоб вони свідомо це все робили, щоб самі ці рішення приймали. Якщо з дитиною багато говорити, то ми все про неї будемо знати. Шоб вона розказала про всі історії, які є в житті. Або ще батьки дуже часто кажуть: «До нас не можна приходити чужим людям», тобто діти не можуть нікого запрошувати додому. Але в них є друзі і якщо вони приходять додому, то батьки бачать, хто цей друг і чи він нормальний.
— А якщо дитина таки зв’язалася з поганою компанією?
— Треба пояснювати своїй дитині, акцентувати на поганих вчинках таких друзів. Адже саме вчинки говорять про людей набагато більше, ніж їх слова. Переконувати треба так, щоб дитина сама це рішення приймала, а не просто казати: "Щоб я тебе біля цих людей не бачила". І так дуже багато проблем можна уникнути і вберегти дитину. В підлітковому віці часто нормалні позитивні діти роблять багато дурниць, створюють батькам проблеми, але потім воно вирівнюється. У підлітків це ще йде на фізіологічному рівні. У них такі гормональні настройки, що вони просто самі не знають, звідки цей емоціний сплеск, перепади настрою. Вони самі не знають, чого хочуть. Ми маємо відчувати своїх дітей. І якщо вже бачим, що от геть їй погано і вона отака напружена, то треба якось це згладити, перключити увагу. Не треба впиратися, що "От я мама, я сильніша і я тебе перепру в будь-якому випадку". Ну ми ж бачим, що дитина вже на взводі, і ми дорослі, розумніші маєм бути в силу свого віку та досвіду.
