Антон - доброволець із Рівненщин. До початку повномасштабного вторгнення працював на фермі, але згодом війна змусила змінити кермо трактора на автомат...
Історією бійця 104 бригади ТрО Рівненщини з позивним Захід, який з побратимами впродовж кількох днів відбивали активні ворожі штурми і попри поранення змогли вийти до своїх, поділилися на фейсбук-сторінці бригади.
Антон приєднався до лав ЗСУ 25 лютого 2022 року. Тоді, відразу ж, він потрапив у 104 бригаду, з якою пройшов бої на сході та на півдні країни, і фактично весь час перебував на передовій.
Починав військовий шлях водієм, був і гранатометником, а нині командує відділенням.
“Можливо, я і міг би бути танкістом, бо в цивільному житті працював трактористом, але зараз, як кажуть, в ту бляшанку не полізу. Хоча танкісти навпаки кажуть, що в окоп не полізуть, а в броні почуваються краще”, – з усмішкою ділиться воїн.
Броня на позиціях дійсно була б не зайва, бо ворожі обстріли майже не припиняються. Найгірше ж, за його словами, – це дрони, які з кожним роком ворог використовує все інтенсивніше.
"Щоразу це дуже важко, а найважче, пригадує, було під час останньої ротації: “Крайній раз на Куп’янщині дуже складно, бо значно інтенсивніше криють, а найгірше, що в небі постійно їхні “пташки” висять зі скидами та FPV регулярно залітають. Вдень і вночі”, - пригадує Захід.
Ділиться також однією із ситуацій на фронті, яка трапилася з ним не так давно:
“Тоді вночі ми майже не спали. Пригадую, сидів на краю посадки, автомат був у мене на ногах. Дивлюсь, що від куща десь метрів за 50 з'явився один, а потім ще другий. Спочатку подумав, що може наші. Роздивився, як вдягнені. Коли побачив, що в них в руках АК-12, то зняв свій автомат із запобіжника і… зробив правильний вибір, зробив їх хорошими”, – пригадує військовослужбовець.
Той штурм тривав дві довгих і виснажливих доби. Але хлопці здобули трофей, який допоміг ефективніше протидіяти ворогу:
“Ми віджали рацію і відслуховували їхній ефір. Вони часом скидали свої точки, де вони знаходяться. Чули, як вони про нашу посадку говорили. Це допомогло нам ще кількох зробити “хорошими”.
Коли супротивник зрозумів, що штурм захлинувся, то почали розбирати посадку дронами. Один із них дістав Антона:
“Осколками посікло ноги й таз. Ходити мені дуже тяжко було, не міг нормально наступити на ногу. Щоб евакуюватися, то виламав собі палицю і йшов як старий дід. Сам із себе сміючись”.
Разом із Заходом йшли ще двоє поранених побратимів. Каже, що то був чи не найдовший кілометр в їхньому житті, але головне, що всі живі.
“Ми йшли безперестанку. Я вже не дивився за дронами та не слухав за прильотами. Просто йшов. Один раз зупинявся, то потім через біль було важко знову рушати, але потім розходився трохи, і стало легше йти”.
Зараз Антон пригадує, що усі ці дні йому допомагала думка про дім і те, що він молився:
“А ще підтримка нашого командира допомогла, він весь час був на зв'язку, це дуже підтримувало моральний стан”.
Нині воїн знову в строю. Хоч ще не зовсім подолав всі наслідки й досі кульгає, але розуміє, що зараз потрібен в строю, потрібен своїм побратимам.
