Відлік початку повномасшабного вторгення більшість розпочало з п'ятої ранку 24 лютого за Києвом. Саме тоді президент росії володимир путін виступив зі зверненням про початок «спеціальної воєнної операції», метою якої він назвав «демілітаризацію і денацифікацію України». За декілька хвилин російські ракети атакували українські аеродроми та військові об’єкти по всій Україні, почалося відкрите збройне вторгнення росіян із території Білорусі та тимчасово окупованого Криму. Насправді ж російське вторгнення почалося за півтори години до цього.
Вороже вторгення розпочалося в селі Зоринівка Луганської області, що на російсько-українському кордоні. Саме там російські диверсанти вбили першу жертву повномасштабної війни — прикордонника Дениса Ткача. За пів години обстріляли сусіднє селище Мілове, куди ввійшли російські танки. Начальником прикордонного відділу там був Андрій Лернатович. Кореспондентка «Бабеля» зустрілась з ним та відтворила події жахливої ночі з 23 на 24 лютого.
33-річний Андрій Лернатович очолив прикордонний відділ у Міловому у 2021 році. До цього жив у Києві, працював прикордонником в аеропорту імені Ігоря Сікорського та в міжнародному аеропорту «Бориспіль».
— Увесь 2021 рік я прожив у кабінеті. Спав на дивані, — розповідає Лернатович. — О пів на сьому ранку доповідав керівництву обстановку. Бувало по кілька діб не лягав.
За місяць до повномасштабного вторгнення до Мілового дійшло «Велике будівництво». Трикілометрову дорогу з українського боку вкрили новим асфальтом. Місцеві ще більше впевнилися, що військові навчання росіян на кордоні — лише брязкання зброєю.
Лютий 2022 року для луганських прикордонників був особливо напруженим. Лернатович згадує, що місцеві постійно передавали інформацію про військові маневри росіян. В одній із селищних шкіл росіяни обладнали шпиталь, а за два дні до вторгнення із селища виїхала поліція, прокуратура та інші державні російські структури.
Російських прикордонників стало у два рази більше. На них була інша форма, вони ходили у бронежилетах і касках.
Від 22 лютого Лернатович спав у кабінеті, він та інші прикордонники не знімали бронежилетів. Увесь день 23 лютого росія дуже повільно пропускала українців на свою територію. Після 18:00 на кордоні між Україною та росією утворилася черга з десятка машин і тих, хто йшов пішки. О 22:00 росіяни почали пропускати тільки своїх громадян, а українців розвертали назад. О 23:30 Андрій Лернатович приїхав на пункт перетину. Люди, яких завернули на КПП, розказали, що росіяни не будуть пропускати українців ще тиждень. Андрій доповів про ситуацію керівництву. Почув: «Працюємо у штатному режимі».
Опівночі він помітив, що українські митники збирають речі.
— А що таке? Що за ситуація? — питаю їх. А вони: «Та все нормально». А я бачу, вони документацію вивозять, компʼютери, — згадує прикордонник.
О 01:30 24 лютого в Міловому почули, як до кордону наближаються колони російської техніки. Андрій приїхав із КПП у відділ. Прикордонники були на роботі — у бронежилетах, касках, при собі тримали табельні пістолети й автомати. Гул військової техніки чули навіть у приміщенні. Андрій всіх зібрав і сказав: «Готуємося виконувати бойові завдання».
— Гул був такий сильний, що я подзвонив командиру в Лисичанськ. Поставив на гучний звʼязок, і він чув, як вони їдуть, — каже він. — Я розумів, що ситуація складна, але не думав про війну. Гадав, що вони підійдуть до кордону і зупиняться, щоб тиснути на Зеленського та нас провокувати. У 2014 році у Криму до військових частин і прикордонників приходили переговорники від росіян і намагалися схилити на свій бік. Я думав, що й у нас так буде. Мене будуть переконувати. І я буду переконувати. Скажу, що ми на своїй землі та нікуди не підемо.
Прикордонники завантажили зброю в автомобілі о 03:20 24 лютого. Пішли покурити та перевести подих. О 03:35 Лернатовичу зателефонували із сусіднього села Зоринівка. Туди зайшла російська диверсійна група та застрелила українського прикордонника.
Лернатович поїхав у Зоринівку з трьома прикордонниками. На околицях села йому розповіли, що сталося. Тієї ночі чергували шестеро прикордонників. У тепловізори вони побачили, що з боку росії йдуть восьмеро людей у повній екіпіровці та озброєні — це була диверсійно-розвідувальна група. Старший наряду Денис Ткач велів відступати, бо сили супротивника переважали. Прикордонники по черзі відходили, але якоїсь миті роздався удар заліза об асфальт — можливо, у когось впала каска. Росіяни відкрили вогонь, прикордонники побігли в різні сторони, а Ткач не встиг — загинув на місці.
Андрій згадує, що глянув на телефон — 04:05, і цієї миті йому подзвонили з Мілового та повідомили, що прикордонний відділ накрили «Градами».
Машини вже були завантажені зброєю, тому за декілька хвилин вони вирушили з двору прикордонного відділу. Лернатович виїхав на Біловодськ із Зоринівки. По дорозі йому подзвонив голова Мілового Олег Савченко. Сказав, що їх обстрілюють. Прикордонник стримано відповів: «Знаю». Про передислокацію промовчав — не знав, чи можна довіряти Савченку.
— У нас був план дій на випадок нападу. Його розробили давно, а за два тижні до вторгнення нас зібрали в Лисичанську, і ми його повторили. Біловодськ був першим рубежем, куди ми мали відступити та зайняти оборону, якщо сили противника переважатимуть, — згадує Лернатович.
Колони російської техніки зайшли в Мілове між четвертою та пʼятою ранку.О десятій ранку Лернатович уперше відповів на дзвінок дружини — до того не брав слухавку.
— «Аліно, війна», — кажу їй. Вона відповідає: «У всій країні війна. Київ бомблять». От тоді зрозумів, що це повномасштабне вторгнення. Думав, що тільки на сході прорив, — каже Андрій.
