Ми видихнули першу кризу і шок. Зламали руzzкій бліц-криг та показали, що вміємо і будемо битися. Однак переговори у Стамбулі й виведення частини підрозділів агресора в Білорусь (швидше, для перегрупування сил) — не привід розслаблятися. Саме час розплющити очі, прийняти нову реальність і адекватно відповідати на її виклики. Не тільки на полі бою. Бо хтось мусить безперебійно підносити туди снаряди.
Президент і його офіс тримають зовнішню рамку. Армія — воює. Волонтери розриваються між фронтом і тилом. Громади, які прийняли на себе основний удар, стали відтак абсолютно різними територіями за своїми становищем і можливостями. В облозі — Маріуполь, Харків, Чернігів і донедавна Київ, окуповані — Херсон і Мелітополь, готові до ударів — Дніпро й Вінниця, Львів і Чернівці — приймають переселенців…
Як пов'язати розшматовану країну в єдиний організм, котрий безперебійно працюватиме на перемогу? Чи є в нашої держави загальна стратегія забезпечення тилу і утримання економіки? Що треба для того, аби вона запрацювала? Про це розповів в інтерв’ю "Дзеркало тижня" розповів виконавчий директор Асоціації міст України Олександр Слобожан. Два тижні мій співрозмовник провів під обстрілами в Бучі, потім евакуював родину в Чернівці, сам тепер — у Києві. Слобожан на постійному зв'язку з мерами і бачить усю картину системно.
Про неврахованих переселенців, вибір мерів та неприпустиму зрівнялівку
— За місяць війни в нас визначилося чотири типи територій, — сам починає розмову Олександр Слобожан. — Тил, міста на лінії фронту, міста в облозі, а також окуповані громади. Це абсолютно різні моделі реальності, а отже й системи функціонування.
До першого типу можна зарахувати Львівську, Тернопільську, Волинську, Чернівецьку, Закарпатську, Вінницьку, Івано-Франківську та Рівненську області. Так, Росія завдає ударів і по об'єктах перелічених регіонів, але в муніципалітетів цих міст — свої особливі виклики.
Основні — забезпечити переселенців (транзитних і постійних), а також зупинити падіння економіки. Перед цими муніципалітетами стоять завдання забезпечити життєво необхідними послугами в кілька разів більше людей, ніж проживало там ще місяць тому. Людей, яким потрібно дати житло, тепло, одяг, продукти, медицину, в яких немає роботи, найчастіше — жінок із дітьми. І це попри те, що в рази знизилися надходження до бюджету, мобілізовані працівники всіх сфер, максимально забезпечуються поставки армії.
Це державне завдання, яке вирішують сьогодні органи місцевого самоврядування і справедливо очікують дій у відповідь від центральної влади. Однак складається враження, що окремі члени Кабміну досі не розуміють ситуації.
— Конкретизуйте.
— Останній приклад — постанова Кабміну № 333, яка стосується ВПО (внутрішньо переміщених осіб). Нині реалізується президентська програма з прийняття та розміщення людей, яку підтримало й реалізовує місцеве самоврядування, знаходить рішення в наданні людям нормальних умов для життя та роботи.
Але раптом хтось уписує в постанову уряду норму, що весь процес забезпечення ВПО мають фінансувати місцеві бюджети. На жаль, ми вже бачимо результат цього рішення, і він негативний для країни й людей. Якщо муніципалітети спочатку на волонтерстві та власних ресурсах зустріли і прийняли сотні тисяч біженців, то зараз мери замислилися: забезпечувати ВПО або виплачувати зарплати своїм бюджетникам.
— Тобто Надала й Марцінківа поставили перед вибором: усе віддати переселенцям (це крім того, що місцева влада віддає на користь ТерО та інших) або утримувати на плаву свої громади? Садовий заявив про 200 тисяч стабільних переселенців, на яких іде один мільярд гривень, і їх треба десь брати.
— Так. І ви розумієте, які будуть наслідки їхнього вибору без вибору? Вони зобов'язані платити зарплати. А отже, не зможуть організувати умови для внутрішніх переселенців.
Наші люди вже зараз масово виїздять за кордон, і багато їх звідти можуть не повернутися. Кабмін не виробив порядку дій при прийнятті ВПО, немає системи обслуговування та обліку різних переселенців — хто транзитний, хто постійний, немає індивідуального підходу до кожної людини, родини.
Приїжджає людина з Києва, заповнює якусь анкету, потім або поселяється в друзів, або волонтери допомагають знайти житло, але ніхто не реєструє, хто ця людина, де вона, її профіль роботи, її характеристики, що їй потрібно і що вона може. Мало того, що так легко можуть заїжджати в тил ворожі ДРГ, але питання ще й в економіці, в реалізації людей, у їхній участі в цей складний час у нашій майбутній Перемозі.
— Давайте розберемося з економікою першого типу територій.
— Основне стратегічне питання не в тому, щоб знайти житло переселенцям, а в тому, як вони інтегруються на цій території, чи зможуть стать частиною внутрішнього фронту. Люди мають не просто понуро сидіти вдома, проїдаючи свої та державні ресурси, а виходити з депресії, ефективно використовувати свої ресурси та допомагати державі в роботі на економіку.
— Тобто карти, кого, куди й на скільки включити, поки що немає?
— Для того, щоб когось кудись включити, центральна влада мусить мати інформацію про те, які кадри й куди приїхали. Де-факто місцева влада це робить сама, що неправильно. Окремо мери не можуть бачити проблему глобально по всій країні, а тим більше формувати рішення. Стратегії кожної громади мають вписуватися в загальнодержавну стратегію. Є методика ООН з обліку переселенців, адже щоб державі щось планувати, потрібно мати статистку. І потім у зв'язці з місцевою владою створювати нові точки економічного зростання. Визначити можливості та потреби конкретної території й держави загалом.
А ми поки що зупинилися на тому, де і як будемо людей розселяти. Саме розселяти, а треба залучати, створювати їм можливості!
Ще один приклад. Замість того, щоб підійти вибірково до різних типів територій, ми звільняємо весь малий і середній бізнес від податків.
— І що відбувається?
— Як і території, переселенці різні: одним потрібна допомога в усьому, інші за все платять. Ось, наприклад, переселенець із наплічником з Києва. Вирвавшись із підвалу, наймає дороге житло, купує речі, ходить по ресторанах, їсть, стрижеться тощо. З цього заробляє місцевий бізнес тих-таки Чернівців, і це чудово. Але бізнес не платить податків, не платить легально, його законом звільнили. І квартири здають у Чернівцях по 1500 доларів теж без податків. Без податків, які потрібні тепер більше, ніж будь-коли раніше, адже на чималій території бізнес знищений, а треба забезпечувати армію і зберегти людей, котрі потрапили в епіцентр воєнних дій.
Це тільки мені здається, що ті, хто не платить сьогодні податків, крадуть майбутнє нашої країни, крадуть у воюючої армії та сиріт? У місцевого самоврядування щомісячна потреба тільки за захищеними статтями, передусім із виплати зарплат учителям та іншим бюджетникам, — 32 мільярди гривень. Але після всіх земельних та податкових новацій у місцевої влади на сьогодні залишилося в попередній ставці тільки одне джерело доходу — ПДФО, однак через масові міграції надходження від нього катастрофічно впали.
Уже є дефіцит на певні групи товарів, нестача пального, хоча на звичайне життя і функціонування поки що ресурсів у цієї групи муніципалітетів вистачає.
— Дежавю з ковідом.
— Зараз, як і тоді, в податкового і земельного комітетів парламенту є проблема тиску окремих лобістів, котрі під шумок, прикриваючись війною, вирішують свої особисті завдання ціною державних. Ініціюється низка законопроєктів, норми яких негативно позначаються на економіці. Системних же пропозицій бізнесові залишатися в Україні з перспективою й на післявоєнний розвиток поки що немає.
Проте я сподіваюся, що зрештою наші пропозиції врахують і центральна влада продовжить допомагати муніципалітетам і з ВПО, і з виплатою зарплат бюджетникам, і зі створенням умов для економічного розвитку.
— Прем'єр-міністр цього тижня озвучив дев'ять пріоритетних напрямів роботи уряду в усіх сферах. Ідеться про «Нову економічну політику»: скорочення податків, повну дерегуляцію бізнесу, скасування імпортного ПДВ та ввізного мита. Що, на думку Шмигаля, дасть потужний ефект і перезапустить знову економіку.
— Це важливо й подає позитивний сигнал. На перспективу. Але не менш важливо оперативно забезпечити реалізацію задекларованих цілей, що можна зробити виключно у співпраці з громадами. А це щоденна комунікація з місцевою владою та розробка чітких механізмів реалізації для кожного погодженого раніше рішення. Якої досі, на жаль, немає. Інакше не було б наведених мною вище прикладів.
