Розстріляний рівнянин у Авдіївці. 19 лютого росіяни опублікували відео, на якому розстріляли нашого земляка Миколу Савосіка та ще 5 поранених військовослужбовців, які не встигли вийти з оточення ворога. Армія росії обіцяла провести евакуацію поранених українських бійців в Авдіївці та обміняти їх згодом, а замість цього – цинічно вбила. Наші журналісти відшукали рідних Миколи. В наступному матеріалі, ви почуєте останні слова нашого захисника та дізнаєтесь його історію.
Так рідні Миколи Савосіка пригадують останню розмову із чоловіком перед тим, як його та ще 5 пораненних військовослужбовців 110 окремої механізованої бригади розстріляли росіяни в Авдіївці. Чоловіки були тими, хто не встиг вийти із оточення. Російська сторона обіцяла провести евакуацію поранених із опорного пункту «Зеніт», але порушила взяті на себе зобовʼязання та цинічно вбила наших захисників. Згодом у їхніх телеграм-каналах з'явилось відео, на якому лежать понівечені тіла українців.
Одразу після публікації цього відео Руслан Савосік впізнав на ньому свого племінника - Миколу.
Зараз чоловік сидить у своєму будинку на Львівщині і пригадує, як по ньому бігав маленький Миколка. Розповідає: у хлопчика було складне дитинство. Його виховували бабуся з дідусем, оскільки мама не мала змоги у повній мірі доглядати за сином, бо має вроджену ваду зору. Втім Микола ріс у любові та піклуванні. Хлопчик був улюбленим онуком та племінником.
Коли ж бабуся Миколи тяжко захворіла, його дядько Руслан забрав хлопчика до себе на Львівщину. Чоловік пригадує: Миколка був веселим бешкетуном та надзвичайно любив солодощі.
Згодом Микола повернувся до бабусі з дідусем. Втім у віці 11 років хлопчик втратив дідуся, а вже за три роки і бабусю.
Після смерті опікунів хлопчика забрав до себе ще один рідний дядько, який проживав у росії. Там він протягом 5 років навчався на кухаря. А у віці 19 років повернувся в Україну. У рідному Рівному хлопець переїхав до мами, пішов на роботу, згодом знайшов і своє кохання. А у 2022 році пішов у лави Збройних Сил України та став на захист нашої незалежності. Руслан Савосік розповідає, чоловік ніколи не жалівся та заспокоював рідних.
Найстрашнішим днем для всієї сім'ї було 16 лютого. Тієї ночі росіяни обстріляли Львівщину. Тоді о 7 ранку до Руслана зателефонувала його донька і повідомила, що поцілили у її місце роботи. А вже за годину пролунав іще один дзвінок, який Руслан запам'ятає назавжди.
У той день Микола зателефонував і до своєї мами та тещі. Валентина Савосік нині проживає у геріатричному пансіонаті на Рівненщині. Жінка тримає у руках портрет свого сина та не вірить, що той дзвінок був останнім.
Валентина зі смутком пригадує, як син постійно навідував її та телефонував. Жінка хоч і не бачить сина на фотокартці, втім береже її як скарб, бо знає: на ній зображена найдорожча людина у житті.
Нині Микола Савосік вважається зниклим безвісти. Валентина розповідає: доки немає його тіла - є надія. Жінка до останнього сподівається на диво. Втім у чому впевнена твердо - її син Герой.
