Олександр Бондарчук із Костополя — офіцер запасу, випускник НУВГП. У військкомат уперше пішов 7 березня 2022-го, але тоді його визнали непридатним.
Про це повідомили в Костопільскій міськраді.
З третьої спроби, коли прийшла повістка, він вирушив без вагань. Після місяця навчання наприкінці листопада 2022 року Олександр уже був на передових позиціях у складі 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу. Воював на Бахмутському напрямку, неподалік Костянтинівки — саме тоді, коли на Донбасі діяли вагнерівці.
«Коли я вперше приїхав на позиції, не мав розуміння, що таке війна. Після військової кафедри був зовсім «зеленим» командиром взводу. Війна здавалася десь там, далеко. А як вечір прийшов – швидко зрозумів, де я. Першої ж ночі був сильний обстріл, ворог намагався прорватися. Добре, хоч вони тоді стріляли мінами, багато з яких не розривалися. Враження були такі собі, але я одразу зрозумів, що маю вижити за будь-яку ціну», — пригадує боєць.
Уже за два тижні він отримав першу бойову травму — наскрізне поранення руки та множинні осколкові ураження. Після лікування повернувся до своєї бригади у березні 2023-го.
«Як командир взводу був на позиціях по 30–40 днів безперервно. У нас була універсальна бригада, на штурми ми також йшли. У посадках і полях тримали позиції, дороги тримали, вихід з села Курдюмівка. Людей на той час у селі вже не було, лише ворог. Було багато всього, про що по телевізору не показують — і постачання, і забезпечення, і відношення. Бувало так, що на нових позиціях забезпечення практично не було. Ми виживали, як могли: їли те, що залишив ворог, воду з калюж пили, бо нічого не було, ніякого постачання. Наші підійти не могли, боялися».
Також воїн поділився подробицями життя на фронті:
«На фронті де ліг — там і спиш, заявок на комфорт нема і бути не може. Помитися — проблема, по 40 днів на позиціях без душу доводилося бути. Після такого одноразовий сухий душ не допоможе, але коли вибору нема, то це краще, ніж нічого. На Донбасі влітку вдень спека була, вночі в окопах холодно так, що в зимовій куртці спати доводилося. А після дощу ще й води з багнюкою по коліна. Мусиш чекати, поки на тобі це все висохне і грязюка сама повідстає».
З власного досвіду Олександр знає, як необережність новобранців може закінчитися трагедією:
«Доводилося вчити і переконувати. Декому було жарко, без «броніка», без каски і в капцях ходили, не розуміючи, що тут не можна розслаблятися. Одного разу шестеро так курили – і прилетіло, і всі 300-ті. Після цього місяць чи два новобранці носили все, що треба, і не скаржилися. Іншим було дуже цікаво, що і як стріляє на полі бою. Був такий у нас, висунув голову і витріщався, коли танк працював і всі чимглибше втиснулися в землю. Прилетів йому осколок в голову, лежав кілька місяців без тями, який стан його здоров’я, не знаю».
2 жовтня 2023 року, під час виходу з позицій біля Курдюмівки, Олександр зазнав важкого поранення. Поранення він отримав під час одного з бойових виходів. Згадує, що залишався при тямі, хоча втрата крові була критичною:
«На адреналіні я ще сам зайшов у бліндаж, а далі хлопці допомогли, наклали турнікет. Біль був нестерпний, накололи знеболювальним. Попало в артерію, кров свистіла фонтаном. Відливали мене холодною водою, та я був при тямі".
Операцію зробили та перевезли в Суми. Лікарі збиралися ногу ампутувати по турнікет, бо захисник задовго з ним був, але ногу зберегли.
Після поранення Олександр лікувався, служив у резервній роті, отримав групу інвалідності. Уже вдома отримав свою нагороду — почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «Срібний хрест». Однак психологічне повернення до мирного життя виявилося не менш складним:
«Удома стало ніби легше. Потім виявилося, що немає з ким поговорити, ніхто мене не розумів. З ким спілкуюся і хто зрозуміє, ті воюють, їм не до мене. З іншими ділитися своїми подробицями не хочу. Вони поспівчувають, а мені не треба співчуття. Краще я сам».
Після війни Олександр шукав спосіб знайти внутрішню рівновагу — допомогла риболовля та прості захоплення. Проте фізичний біль і далі дає про себе знати — осколки досі в тілі, нога турбує, а при зверненнях до медиків він часто стикається з байдужістю.
