Військовослужбовець Іван з Київщини нині приходить реабілітацію у Клеванському реабілітаційному центрі і поділився своєю історією військової служби.
На початку повномасштабного вторгнення Іван прийняв рішення захищати рідну країну майже миттєво, це була справа кількох днів:
"Це навіть не рішення військовим стати, а рішення долучитися до війська в тому форматі яке воно було біля місця мого проживання."
До цього Іван не мав жодного військового досвіду і не бачив себе у цій справі, але пішов добровольцем до сил ТрО. Спершу це були стихійні формування, які мали бажання взяти зброю та боронити свою країну.
"На початку це була навіть не зброя, а лопата чи кірка, будівельний інвентар. Ми працювали, будували, рили окопи, канави."
З часом позиції змінювалися, ситуація теж.
Під час перебування на бойових позиціях в районі Бахмута він і отримав поранення: почався ворожий штурм їхніх позицій, і хоч його було успішно погашено, на етапі маскування військові зазнали ворожого обстрілу, внаслідок якого Іван отримав уламкове поранення.
"Уламок від мінометного обстрілу пошкодив мені, нажаль, хребет. Після чого я маю певні проблеми, я сподіваюся тимчасові, з рухливістю ніг."
Перебування бойового медика на позиціях не передбачалося, що ускладнювало ситуацію, на щастя кожен із його побратимів вмів надавати необхідну першу медичну допомогу.
"Першу допомогу мені надали хлопці із мого розрахунку. Оглянули, забинтували. Паралельно був дан запит на евакуацію, мені взагалі пощастило з цим, я не дуже довго очікував на неї."
Іноді хлопці очікують евакуації днями, а то й тижнями, самотужки долаючи труднощі поранень. На щастя, Івана швидко евакуювали у найближчий населений пункт, потім в Дніпро, за тим - в Київ. Саме там після декількох консультацій з профільними спеціалістами йому порадили центр, який спеціалізується на специфіці лікування саме його травмування. Тому зараз він перебуває в госпіталі ветеранів у Клевані.
"Дуже багато чому я встиг тут навчитися, на мою думку. Багато чого вже міг сам робити, бо приїхав сюди в дуже слабкому стані. Я майже не міг сам сісти в ліжку, їжа теж була проблемою. Майже на нулю було це все".
Оскільки вмовляння з Іваном не такі ефективні як хотілося б, працівники центру застосовували навіть "критичну" терапію, змушуючи пацієнта долати свої бар'єри. Іван такий підхід пітримує:
"Людина має сама бороти свої фізичні вади, бар'єри, тригери і намагатися робити все самостійно".
З цього навіть зародилися локальні жарти: і про дощечку, яку забрали, аби пацієнт вчився пересідати з крісла на ліжко, і про те, що в зал фізіотерапії інколи доводиться тягнути впертих пацієнтів.
У закладі є все необхідне для реабілітації, однак інколи працівникам доводиться проявити багато терпіння, адже і він сам, і інші пацієнти бувають капризними. Подолати невеличкі перешкоди перед колесами вартують зусиль, навіть невеликий поріг стає тяжкою перешкодою. Дорога до одного з залів взагалі лежить через коридор із підйомом, і хоча там є поручні, та і він сам доволі просторий, пацієнтам доводиться долати шлях застосовуючи багато зусиль. Так зроблено, аби перед тренуванням вони трішки розігрілися і були налаштовані на роботу над собою.
Окрім загальної терапії їм проводять додаткові заняття: плетіння з бурштину, артртерапію, виїзди в Рівне і на природу, зокрема на риболовлю. І працівники, і сам Іван наголошують на важливості цих заходів:
"Чесно кажучи, не всі хлопці йдуть на контакт в цьому плані, не всі погоджуються витрачати час на це. І це неправильно, бо навпаки треба максимально зайняти свій час, бо маючи пустоту, вона заповнюється всяким безладом."
Іван багато говорив про важливі психологічної роботи над собою, що психологи дійсно допомагають, і це не просто людина якій можна поплакати, а фахівць, який може і "пендаля дати", і суть проблеми знайти, і розібратися з нею.
"Ми помаленьку, поетапно почали відпрацьовувати якісь певні моменти які на той час турбували пана Івана", - розповіла клінічна психологиня Марія.
Пані Марія працює з Іваном вже рік і підтримувала із ним зв'язок навіть, коли він був за кордоном. Психологиня відзначає, що пан Іван усвідомлено поставився до реабілітації та зокрема психологічної її частини. Адже для того, аби максимально вдало повернутися до звичного та якісного життя, варто не забувати про психологічну частину реабілітації.
"Глобальна ціль перебування людей в цьому закладі це - максимально соціалізуватися".
Пані Тетяна - асистент фізичного терапевта. Вона розповіла про терапію детальніше:
"Наразі в пана Івана підтримуюча терапія, ми переважно працюємо над його адаптацією в соціумі, вмінням долати всі незручності".
Перешкоди, бардюри, сходи - все це потребує зусиль, і військовий впевнено долає перешкоди. Зі слів фізичного терапевта, труднощі виникають, коли в пацієнтів немає бажання працювати та наголошує на тому, наскільки важлива мотивація пацієнтів у цій справі.
Іван поставив собі чітку мету - досягти якомога більших успіхів в реабілітації та зустрітися із батьками які досі не знають про поранення.
"Ми якось одразу вирішили їм це не розповідати, з надією про те, що мій стан поліпшиться."
Також Іван розповів, що досі отримує підтримку від побратимів та цивільних колег по роботі і побажав їм берегти себе.
