Люблю його – мій Костопіль

Птаха була на сьомому небі від щастя: вона поверталася з вирію додому – туди, де вперше побачила бездонне високе небо, почула дивні звуки великого світу, відчула безмежну любов своїх батьків. Вона летіла на батьківщину, тому крила набирали з кожним помахом сили, а серце стугоніло так, наче от-от вирветься і полетить швидше за неї. Птаха поверталася в Україну.

Я сиділа в салоні комфортного автобуса і з завмиранням серця спостерігала за такими рідними краєвидами, а серце співало: «Я їду додому, додому, додому…» Європа радо зустріла мене, дивувала, захоплювала, чарувала, але чому ж так солодко-щемко стало у грудях, коли ми перетнули кордон, чому так нестримно захотілося побачити батьків, знайомих, друзів, почути найрідніші звуки свого провінційного міста – найкращого куточка на землі – мого Костополя? Бо я – та сама птаха, яка повертається на Батьківщину.

Костопіль… Як музика це слово звучить у моїй душі. Люблю його такого тихого і ніжного, коли просинається від зимового сну і готується радо зустріти найкращу пору буйним цвітінням садків, голосним щебетом птахів, щасливими усмішками закоханих. Люблю його багатоголосого і радісного, коли зустрічає свята на майданах і площах танцями та співами, дитячим сміхом та дружніми потисками рук. Люблю його таким, яким він є, бо він – найкращий. І хочеться кричати на весь світ, який прекрасний мій Костопіль! Він залишиться у серці назавжди.

Читайте також: