Лише 12 хат: як живуть мешканці хутора на Сарненщині

Фото Голос України

У невеликому хуторі Ковбан, що розташований поблизу села Яринівка Сарненського району Рівненщини, орієнтовно проживають 30 людей.

Як повідомляє "Голос України", мешканці хутора — переважно пенсіонери. Однак є й декілька молодих сімей. У населеному пункті немає навчального закладу, амбулаторії та навіть магазину. Жителі все необхідне отримують у сусідньому селі.

Пан Микола з дружиною Надією проживають у Ковбані понад 17 років. Сам він родом із села Висове, а дружина — з Тріскинь.

"Переїхали сюди, бо треба було десь жити, — каже Надія Леончик. — Грошей вистачило на хату тут, тому й перебралися. Хоч би хто там що казав, але на хуторі добре жити, якщо не лінуєшся. Постійної роботи немає, але біля хати її завжди вистачає. Через це в Ковбані й живуть лише працьовиті. Людей тільки все менше й менше тут мешкає. Старожили розповідали, що раніше було більше хат, а тепер одна дорога і з десяток будинків по обидва боки".

Господар Микола Леончик, хоча теж не має постійної роботи, але у нього власний трактор. Тож у городньо-польовий сезон має чим зайнятися.

 "Але зимою на хуторі немає що робити. Люди, хто молодший, то на заробітки їздять у Київ або Польщу. А старші отримують пенсію. Ось і вся робота. Звичайно, тримаємо господарство: корова, свині, домашня птиця й городи, куди без них? Ось біля дому й крутишся. Але раніше більше було господарників. Рекорд Ковбана — стадо 15 корів. А нині тільки дві на хуторі залишилися. І одна з них у мене", - розповідає Микола Леончик.

Найвідомішому жителю Ковбана Пантелеймону Зосімчуку 87 років. Але він ще сам їздить велосипедом за покупками в магазин у Яринівку, порядкує по господарству, а коли необхідно, чистить центральну дорогу хутора від снігу конем. 

"А що тут такого? Запрягаю коня і таким «трикутником» із дерева хоч трохи, але по бокам розкину сніг. Але вже таких зим, щоб добре нападало, давно не було. Хіба минулорічна. Чому хутір називається Ковбан? О-о-о... це давня назва. А чого так, то не можу вам сказати. Тут був смолокурний завод. Ліс зрізали. Залишалися пеньки. Їх викорчовували, рубали й кидали в бочки на вогні. Смола розтоплювалась і виходив дьоготь. Називали тоді це місце Хімлісгосп, а Ковбан — то ще раніше було", - зазначає Пантелеймон Зосімчук.

Він народився й усе життя пропрацював у колишньому колгоспі на хуторі. Каже, іншого варіанта навіть і не було.

"Після армії повернувся в село, бо паспортів не видавали й у місті роботу знайти не можна було. А тут — тільки колгосп. Він об’єднував Тріскині, Яринівку й Ковбан. «Дзержинського» називався. Спочатку пішов у тракторну бригаду обліковцем, зчіплював причепи. Потім закінчив технічне училище в Дубно. Працював заступником майстра, теж у колгоспі. Був і завідувачем складу. Навіть чотири роки очолював профспілку. Остання посада називалась інженер з механізації трудомістких процесів у тваринництві. Загалом маю 43 роки стажу і трохи більш як дві тисячі гривень пенсії", - розповідає пан Пантелеймон.

Пантелеймон розповідає, що хоча в колгоспі працювалося тяжко, однак робота була завжди. Тому людей жило більше й хутір розвивався.

"Робоча площа посівних була чотири з половиною тисячі гектарів. Налічувалося 1200 корів. Ви уявляєте, які це масштаби для нашої місцевості? Тепер уже нічого немає. Тільки на фундаменті колгоспу побудували пилораму й ліс потроху ріжуть і фурами вивозять. Ось і вся робота. Ще після розвалу Союзу на хуторі було 15 корів, а нині лише дві. І в мене була нещодавно, але дружині вже важко стало доїти, то ми й збули. Городи ще тримаємо", - ділиться старожил хутора.

Також він додає:

"Дякувати Миколі Леончику. Він трактором і посадити щось допоможе, і врожай зібрати. Жити на хуторі мені подобається. Нещодавно нам поштою почали доставляти продукти. Приїжджають на автомобілі й там всього вистачає: м’ясо, хліб, консерви."

Приєднується до розмови дружина Пантелеймона Тетяна Зосімчук:

 "Ось це то вже дуже добреУ нас тут немає магазину, а в Яринівку їхати снігом діду вже важко. А я сама теж не можу. Бо старша за нього на вісім років і ноги останнім часом підводять. Хоча маю сина й чотирьох онуків-медиків: лор, дерматолог, анестезіолог і фармацевт — навіть вони не можуть допомогти, — жартує вона. — Але разом із дідом і з Божою поміччю впораємся.

Жінка теж каже, що хутір із роками змінився. І не в кращий бік.

"Про хутір можу повідомити тільки те, що він дуже змінився. Навіть не стільки хутір, скільки люди. Раніше тут робота кипіла в кожному дворі й у полі. Сусід, якщо бачив, що садять картоплю, нічого не запитуючи, брав відро й ішов допомагати. А нині мало хто поможе та й мало хто садить ту картоплю тут. Старим людям важко, а молодь не хоче", — підсумовує пані Марія Андрощук".

Ще один відомий господарник хутора — це Олег Мінчук. Чоловік родом із Тріскинь. У Ковбан переїхав 13 років тому й, очевидно, походження назви хутора не знає. Має дружину і трьох дітей.

"Я б не сказав, що такий відомий господар, але так, це в мене є друга корова, — сміючись, відповідає пан Олег. — До того ж вона тільна, то, може, в Ковбані скоро й третя з’явиться. Живемо тут, як і всі. Займаємось господарством. Діти в Яринівську гімназію ходять. Тобто сказати, що жити тут погано, то ні. Але завжди можна краще".

 Нагадаємо, люди залишаться без хліба: на хуторі поблизу Рівного закривають єдиний магазин.

Читайте також: