Док з Вараша планував стати атомщиком і заради цього закінчив Національний університет «Одеська політехніка». Та життя розпорядилося інакше.
Його історію розповіли у 104-ій бригаді тероборони ЗСУ "Горинь".
«У планах було дещо інше, але життя змусило піти важчим шляхом. Працевлаштуватися на атомну станцію було складно: постійні співбесіди та прохання зачекати не залишали іншого варіанту, окрім як шукати іншу роботу. Так я потрапив до Польщі, де займався фасадними роботами» — додає Олександр.
У 2022 році Док повернувся в Україну. Створив власну бригаду ще із двома хлопцями та продовжив працювати вже на Батьківщині.
З перших днів, попри своє здоров’я, Олександр пішов добровольцем до ТрО та долучився до війська. Його одразу призначили на посаду бойового медика взводу.
«Не маючи медичної освіти, я розумів, що це буде складно. Тому продовжував навчатися, проходив курси й ставився до цього максимально відповідально, бо знав: саме від мене залежить життя побратимів».
На цій посаді він пройшов одні із найгарячіших напрямків - Бахмут, Куп’янський напрямок, Сумський напрямок. Наразі обіймає посаду старшого бойового медика мінометної батареї.
Найскладніше під час служби було у Бахмуті, згадує Олександр:
«Займався евакуацією та оглядом поранених. А згодом, коли не вистачало людей для ротації наших хлопців на позиціях, сам пішов на позицію і став старшим. Мені передали у підпорядкування чотирьох бійців, з якими ми разом утримували позицію. Ми рухалися групою з позицій до місця евакуації, коли по нас почав працювати танк. Я йшов останнім у групі й на мить побачив, як червона пляма від снаряда пролетіла між мною та побратимом попереду. Адреналін тоді зашкалював. Далі всі дії були згідно з наказами старшого групи, що дозволило нам вийти цілими, без поранень, на точку. Я нарахував близько 20 пострілів. Але це лише одна маленька частина з усього, що довелося пройти».
Док додає:
«Завдяки рідним, які постійно молилися вдома, Бог врятував мені життя, хоч щоразу здавалося, що це вже все…».
Позивний Олександр отримав одразу після призначення на посаду:
«У взводі були хлопці з бойовим досвідом, які сказали: «У нас медик завжди був Док, от і ти будеш «Док». З того часу я й став Док».
Вдома на Олександра чекають дружина Тетяна, двоє дітей — Ілля (9 років) та Іларія (1 рік), а також мама, рідні та близькі. Саме вони — його головний мотиватор.
Плани після війни, додає Олександр, прості:
«Поїхати в ліс, побудувати бліндаж і пожити там подалі від людей. Але це жарти. Найголовніше — повернутися додому живим і цілим, зі здоровим глуздом, та бути поруч із сім’єю».
