Radio
Online
Повiдомити новину

Інтерв'ю Олександра Подвишенного

Зараз він очолює Рівненський обласний осередок політичної партії «Правий сектор» та збирається підніматися на вищий щабель у своїй політичній кар'єрі. Олександр зовсім нещодавно видав свою вже третю збірку поезій під назвою «Зажурена ліра», яка користується популярністю серед читачів різного віку. Ми вирішили з ним поспілкуватися, дізнатися більше про його творчі доробки, політичні плани та передумови.

Олександре, з чого почалася Ваша літературна діяльність?

Почав я писати ще в старшій школі. Це були перші спроби пера. Тому, певно, що ось таке зацікавлення спонукало мене вступити в Острозьку академію на літературну творчість. Коли я вже навчався на бакалавраті, це вже було більш фахово. У нас були практикуючі письменники, зокрема: Анатолій Криловець, Олександр Ірванець, Андрухович приїжджав до нас, Оксана Пухонська. Тобто було багато письменників, які на власному досвіді вчили нас писати.

Щодо Вашої збірки, «Зажурена ліра», чому саме така назва?

Там сконцентрована депресивна поезія, але я вбачаю в цьому певну естетику і думаю, що це класифікує моє світосприйняття.

Переважає депресивна лірика тому, що такий період в житті?

Як колись казав викладач Острозької академії Роман Криловець: «Письменник має бути голодним і нещасним для того, щоб щось писати». Та жанр такий. Я зазвичай мало зустрічаю такої «хеппі» поезії. Вона або нейтральна, або негативна.

В яких жанрах Вам більше подобається писати?

Мені подобається поезія і мала проза. У студентські роки я написав 2 повісті. Вони не опубліковані ніде, лише десь в рукописному варіанті зберігаються. Але на все треба час. Мені дуже часто кажуть, мовляв, чому не напишеш роман, ти ж можеш. Я знаю, що я можу, але зараз пишу дисертацію, тому за браком часу поезія пишеться легше, приємніше і швидше.

Якби я мав час і уклав договір з якимось видавництвом, то я без проблем написав би роман. Поїхав би на якусь дачу, закрився б на місяць-півтора і передав би його видавництву.

Тобто Вам потрібен повний спокій, щоб написати щось?

Так.

Як довго Ви виробляли свій стиль?

Моя перша книга вийшла в 2011-му році. Це «Душевні ноти». Це була така учнівська збірка, як я її називаю. Мої перші спроби пера. Там багато алюзій на інших письменників: шевченківські мотиви, впливи Єсєніна. Я думаю, що в 2015-му році, коли вже вийшла «Горизонталь», то це вже був я, це вже був Олександр Подвишенний.

Якщо Ви стали свідком якоїсь події, яка Вас вразила, чи відразу Ви писатимете про це чи натхнення зберігатиметься довго?

У мене буває так, що я стаю свідком якоїсь ситуації і в мене навіть одразу з'являється 2-3 рядки поетичні, і тоді я запам'ятовую, або на телефоні занотовую, або відразу десь в процесі пробую написати. У мене є такі вірші, які написані на ходу, «на коліні», як то кажуть. Але зазвичай потрібен певний час , особливо, якщо це критичні історичні події , от скажімо Майдан. На Майдані я був від А до Я, але я не написав там жодного вірша, просто мені було не до того. Занадто багато емоцій, а це теж погано, бо ти не можеш писати об'єктивно, раціонально.

Часто письменники, згадуючи свої перші твори, негативно про них відгукуються, як щодо Вас?

Це як дитина. Наприклад, якби у когось запитали: яка дитина тобі більше подобається – перша, друга чи третя? Вони по-своєму цікаві. Зрозуміло, що в першій збірці було багато помилок, не було родзинки якоїсь, але вона стала тим підґрунтям, над яким збудувався цей мій літературний храм, який я зараз представляю. Звісно, коли я беру друк «Зажуреної ліри» і тримаю на противагу «Душевні ноти», то перша – на голову-дві вища.

Ви кажете, що раніше орієнтувалися на Шевченка, Єсєніна, а в новій збірці на кого?

Абсолютно ні на кого. Це вже мій індивідуальний авторський стиль. Тут вже моє унікальне поетичне бачення картин світу. І тут вже, певно, на мене рівняються у певних речах.

Тобто Ви вже маєте постійних читачів?

Так, я дуже часто публікую свої вірші на різних сайтах. І там люди коментують. Часто ми в приватних повідомленнях переписуємося якимись мініатюрками, короткими віршиками, жартиками. От і люди вже часто алюзії на мої вірші пишуть.

Чи бувала у Вас творча криза і як Ви її долали?

Я філософсько ставлюся до життя. Я фаталіст. На все свій час, і шляхи Господні не звідані, тобто доля керує нашими вчинками і перебігом різних ситуацій, і тому, якщо в теперішній момент у мене немає натхнення, то музу не ґвалтую. Я не намагаюся щось написати для, того аби просто написати. Для мене важливо творити коли от є порив, коли є якась емоція, коли от хочеться написати. Неважливо: чи день, чи вночі. Ну й тому виходить, що перша книга вийшла в 2011 році, друга – 2015, третя –  2019. Фактично, ось такий проміжок, 4 роки. Я не спеціально (сміється). Чомусь так складається в житті. Я не знаю, коли наступна книга вийде. Хтозна, побачимо.

Чи були якісь негативні відгуки щодо Ваших збірок?

Звісно. Коли вийшла перша книга, мене жостко і подекуди жорстоко критикували як старші колеги, так і магістри творчості, бакалаври. Я був на 2 курсі. Не буду стверджувати чому так сталося, можливо заздрощі. Та я сам розумію, що я не був особливо геніальним поетом у 2011-му році, але це була моя спроба задекларувати себе як особистість і увійти в ці літературні кола як письменник. Мене тоді дуже підтримав Петро Васильович Білоус, відомий літературознавець, науковець, член спілки письменників. Натомість Олександр Ірванець мене тролив і критикував. У нього була своя зграя улюбленців, які мене пробували цькувати, але їм це не вдалося. Я ні на кого не ображався, ми зараз з ними спілкуємося, згадуємо це з усмішкою, але було й таке.

Зараз молодь мало читає, як Ви це сприймаєте?

Ну це закономірно, що з розвитком технологій у глобалізованому світі, по-перше, на читання немає часу. Якщо згадати Льва Толстого, він писав вручну. Це були рукописи. Потім його дружина переписувала усі ці книги. І це займало місяці, а то й роки. На сьогодні цього часу немає. Однозначно негативно, що люди не читають. Думаю, в цьому також і винне виховання. Батьки мусять, та не те, що мусять, вони зобов'язані прививати любов до читання. Це по-перше, а по друге, система освіти в Україні не заохочує ні школяра, ні студента до читання. Ти, як студентка, маєш розуміти, що коли за тиждень дають прочитати кілька книг, ти фізично не встигаєш, бо є ще 10 предметів. І тому ти читаєш скорочено, але насправді то ж класні книги. Зараз я багато що зі студентської програми перечитую, бо тоді через відсутність часу не міг, а зараз, коли інколи знаходжу вільні миті,  читаю.

Які поради Ви могли б дати молодим письменникам.

Дуже важливо знайти однодумців. Якщо в людини 15-16 років з'являється бажання писати, і вона вже кілька років таємно в блокнотик пише вірші, то треба знайти тих, хто мислить так само. Можливо, серед однокласників чи знайти якісь літературні гуртки, можливо,  звернутися навіть до батьків, вони б у цьому допомогли. От моїм першим критиком була мама, вона там читала, відгукувалася про це все. Тому, коли є однодумці, має бути обговорення. Тоді буде розвиток. Бо коли людина пише собі в шухляду, сама собі читає, то вона не буде розуміти: розвивається вона чи ні, вона якісно пише чи ні. Це має бути і критика, і дискусія.

Який Ваш девіз в житті?

Мій девіз у житті? Мм…важко сказати. Я пробивна людина. Бачу ціль – не бачу перешкод. Якщо щось собі надумав, то я будь-яким способом цього досягну. І неважливо чи це політика, чи літературна творчість.

Як Ви поєднуєте політичну діяльність і мистецьку?

Фактично, я її не поєдную тому, що політичних віршів, абощо я не пишу. Скажімо так: є різні періоди життя, коли та чи та діяльність превалює. Зараз вибори на носі, тому більше політикою займаюся. Коли був час до виборів, я переважно писав вірші і видав власні книги.

Знаю, що Ви балотуєтеся до Верховної Ради по загальнодержавному списку, якщо або ж коли Вас виберуть, чи змусить Вас брак часу покинути літературу?

 Я не думаю. Творчість – це те, що, мабуть, буде зі мною до кінця життя, і насправді я дуже радий, що пишу, бо це, напевно, така абстракція. Коли мені набридає громадсько-політичне життя, я зачиняюся вдома, читаю багато  книг різних, художньої літератури, пишу . Це мені перемикає мізки на якийсь позитивний лад.

А взагалі з чого почалася Ваша політична діяльність? І що Вас змусило піти в політику?

Почався Майдан, я поїхав туди за покликом серця. Там познайомився з хлопцями з Правого сектору. Тоді це не була політична сила. Там були різні націоналістичні організації, футбольні хулігани, вулична тусовка. А я виростав на вулиці, тому мені з такими людьми легко спільну мову знаходити. Ми почали тусити, лупашити регіоналів. Коли після Майдану почалася війна, левова частка людей поїхала туди, але разом з тим була утворена політична партія «Правий сектор», бо треба було прикривати тил. Те, що ми зараз маємо, проросійський реванш, це тому, що тил був не прикритим. Доки еліта нації, найактивніші люди боронили нашу державу в окопах, то тут,  в Києві, скажімо, всі ті покидьки попіднімали голови, які по суті не мали цього робити. І оскільки в нас просто не було альтернативи, ми утворили цю політичну партію. Спочатку я очолював Острозьку районну організацію, потім – Рівненську міську, згодом –  Рівненську обласну, і зараз балотуюся до Верховної Ради. Чому це робиться. Ми даємо людям альтернативу. Люди часто кажуть, що от немає за кого голосувати. А ми ці всі роки вчилися, здобували освіту. У нас багато кандидатів наук, докторів наук. У нас є люди, які в своїх галузях, хто працює в банківській справі, освічені, практикуючі, мають величезний багаж знань, але люди голосують як голосують.  Але тепер ти не зможеш сказати, що немає кандидатів. От є альтернатива, чому ви не проголосували.

Як Ви оцінюєте теперішню політичну ситуацію в Україні?

Це дуже небезпечно. Ми сидимо на пороховій бочці. І те, що я зараз спостерігаю в країні, набагато гірше, ніж  те, що було перед 2013 роком, перед майданом. Набагато гірше, тому що, по-перше, в нас багатотисячна армія ворога на кордоні на Сході; по-друге, у нас п'ята колона дуже агресивно і, звісно, налаштована проти державників, націоналістичних патріотів і так далі, бо ми їх посунули в 2013 році, ми їх фактично опустили. Вказали їм їхнє місце, і вони 5 років терпіли, мовчали, але разом з тим свої підступні плани утворювали, і виходить, що  зараз можемо між силою і кривдою опинитися, тому що зі Сходу буде ворог, а в Києві і по областях будуть посіпаки Кремля, ну тобто регіонали ті самі, і в «Слузі народу» багато колишніх регіоналів. Це нова політична сила, але там дуже багато старих кадрів, старих політичних облич. Я прогнозую, що будуть репресії проти націоналістів, зокрема  будуть заводитися політичні кримінальні справи,  тобто будуть «копати», фізично ліквідовувати. От в Києві Дмитро Тимчук, народний депутат України, дуже багато зробив проти інформаційної війни, його застрелили. На Сумщині мера міста Конотопа, Артема Симоніхіна, він до речі свободівець, вночі дуже жорстоко побили, знівечили. Він зараз в реанімації тому, що виступав проти реваншу регіоналів на Сумщині, а Сумщина – це прикордонна область з Росією. Після того, як відбулися президентські вибори всі нелюди відчули свободу, вони набралися наглості і почали винищувати.

Як Вам перші кроки діяльності нового президента?

Абсолютно ніякі. Він побув місяць у новому кріслі і абсолютно нічого не змінив, нічого не зробив такого, за що його можна було б багато хвалити. У політиці, кажуть, є така тема 100 днів. Через 3місяці після каденції можна говорити про ті чи ті чинники, бо поки треба вникнути в роботу, в людей, кадрові розстановки, але те, що Зеленський робить зараз більше зі знаком мінус, ніж плюс.

Авторка: Марія Буднік

 

Читайте також: