Документальний фільм «Останній медик терміналу» презентували у Рівному. Біль, незламність та гордість – емоції, які викликає цей фільм. Як пройшов кінопоказ під відкритим небом, що за історія спонукала авторів до створення стрічки та які думки глядачів після перегляду, - розкаже Марія Літвинчук.
«Я своїх не кину»,- саме ці слова давали сили одному з Героїв України Ігорю Зіничу, якого таким званням відзначили посмертно. Родом хлопець із Київщини, вчився на медика. Після початку антитерористичної операції на Донбасі без вагань пішов на фронт лікарем. Врятував життя десяткам кіборгів, котрі захищали Донецький аеропорт. Ті, хто знав Ігоря, розповідають: хлопець володів великим талантом та проводив такі лікарські маніпуляції в умовах морозів та війни, що далеко не кожен спеціаліст зміг би повторити в операційній. Ігор Зінич на прізвисько «Псих» загинув під час другого вибуху в Донецькому аеропорті 20 січня 2015 року.
«Коли дивишся, все згадуєш. Бо мене вивезли 19-го числа вранці, а 19-го вечором був перший взрив. Ігор дійсно герой, людина з великої букви – нічого не боявся... Це є приклад нашому молодому поколінню, які повинні бути патріоти», - каже старшина 9-ї роти Володимир Назарук.
Авторка документального фільму «Останній медик терміналу» Ксеня Клим зізнається, війна пройшла і через її життя: сама їздила на передову понад 30 разів, а потім її син пішов воювати. Говорить, кожна новина та загибель – частинка її. Творці фільму сподіваються, глядачі винесуть для себе приклад любові до ближнього, адже Ігор, котрий самовіддано надавав допомогу пораненим , не думав про себе.
- Війна живе в мені. Точніше, ця боротьба, це прагнення до перемоги. Чому історія про Ігоря Зінича? Тому що на прикладі цього простого хлопчика, можна напевно проілюструвати всю нашу жагу до перемоги. Він не народився для війни, а він був в самому пеклі, - говорить Ксеня Клим.
Режисер фільму Василь Яворський зазначає, що в процесі створення стрічки відзняли понад 40 годин живих інтерв’ю з людьми, котрі близькі Ігорю Зіничу та могли розповісти його історію, однак, у фільмі використали лише уривки цих спогадів.
«Історії великих націй пишуться долями звичайних людей. І оце одна з таких історій, яку потрібно розказати. Якщо ми не будемо шанувати своїх героїв, ми не станемо великою нацією, хоча ми нею є і ми можемо бути нею... просто багато років окупації дало свій відтиск на цьому», - говорить Василь Яворський.
Перша прем’єра цього фільму відбулася у Львові 22 травня. У Рівному кінопоказ організував старший сержант Збройних сил України Федір Мисюра, котрий сам воював на фронті і 8 хвилин знаходився в стані клінічної смерті. Власне, своїм життям Федір завдячує Ігору Зіничу, що зумів надати першим кваліфіковану допомогу. Впевнений, фільм потрібний, він перевертає сучасну реальність.
«В першу чергу, про героїв сучасної України. Ідея в тому, щоб донести до всього суспільства ту біль і страждання, які відчували на собі бійці», - каже Федір Мисюра .
Міський голова Рівного Олександр Третяк зазначає: такі фільми як «Останній медик терміналу» мають транслюватися в кіно та в школах, на них потрібно виховувати майбутнє покоління, гідне своїх героїв.
«Надзвичайно зворушливий, емоційний та реальний фільм. Такі фільми мають транслюватися по кожному телеканалі України та в кожному класі рівненських шкіл, для того, щоб молоде покоління могло виховуватись і розуміти, хто поклав своє життя і хто заплатив ціну за сьогоднішній мир та спокій в нашому місті, в нашій країні», - впевнений Олександр Третяк.
Рівняни, котрі переглянули фільм, не залишились байдужими та пройнялися історією героїзму головного героя – Ігоря Зінича.
«Дуже правильно, на мою думку, переплітаються розповіді людей, які завдячують життям Ігорю... Найсильніший мій спогад про весь аеропорт – це постать Ігоря», - говорить Андрій Ліснічук.
«Я пишаюсь ними. Я не можу передати навіть словами, наскільки це... Ми - велика нація насправді! Ми от зараз ходимо, ми з вами розмовляємо тільки завдяки тому, що вони там вистояли».
«Від першого слова авторки цієї стрічки пані Ксенії, як защемило в середині, так воно ще не відпускає досі. Коли на годину часу всією душею, тілом, мозком і свідомістю переносишся в 15-й рік, це такий щем, про який говорити дуже важко...», - ділиться Наталія Лозовська.
