14 березня щорічно відзначають день українського добровольця. Свято тих, хто не чекав офіційного призову і сам пішов захищати країну. З рівненськими добровольцями поспілкувалася Наталія Веляник.
https://youtu.be/nRAxY_komXM
Олег Ільницький поспішає на свою зміну в обласну дитячу лікарню. Він дитячий ортопед-травматолог, працює лікарем вже 30 років. Свої знання та вміння медик застосовував на фронті - У 2014-му пішов добровольцем на війну. Каже, не задумувався ні на мить, вважав, що так потрібно, попри відмовляння друзів.
Я пробув там два рази: перший раз я пробув приблизно 2,5 місяці – це була найгарячіша пора: грудень 2014го року – січень 2015-го року, і потім весна 2015-го року. Але весною вже не було що робити, було затишшя на фронті. Страшно було, страшно. Страх не долається, він всепроникаючий.
Лікар розповідає – ніколи відношення до армії не мав і не уявляв, що може опинитися на війні. Пройшов Піски, Водяне і Опитне.
Наше завдання – вивозити 300-тих наших, вивозити з передової. Сестра переживала, дуже переживала рідні, як дізналися. Росіяни ж глушили зв'язок, ти виходиш на найвищу точку, кажеш: та все єрунда, ми тут п’ємо,
Олег Ільницький згадує – обіцяв сину повернутися живим.
Я познайомився зі стількома позитивними, чудовими людьми, з якими я б ніколи за своє життя не познайомився би тут. І я з ними підтримую зв'язок до цих пір, і ми товаришуємо. Ви знаєте, це відчуття на фронті, інакші, ніж відчуття тут, більш все правдивіше і більш щиро, це важко передати словами
Сергій Горобей теж один з тих, хто пішов добровольцем на війну. Хлопець навчався в Києві на дизайнера. З перших днів Майдану був учасником революції, а на фронт вперше поїхав у березні 2015-го року після двотижневого вишколу.
Такі дуже різнобічні були емоції, особливо враховуючи те, що армії фактично не було, підтримки ніякої теж майже не було, в основному це були самі добровольчі батальйони, і в перший час було досить складно. Коли тут, займаємось волонтерством, стараємось підтримувати наших хлопців, ну і чекаємо. Зараз йде створення нового підрозділу і будемо знову відправлятися на фронт
Сергій Горобей пригадує, спочатку зброї майже не було, вона здебільшого здобувалася у боях. Додає, на передовій навчився не довіряти та насолоджуватися тишею.
Останній раз будучи в Мар’їнці, за весь час не було жодного тихого дня. Там що вдень, що вночі. Якщо не було обстрілів, то автоматні черги точно були. І коли ти приїжджаєш додому і ти можеш усамітнитися, то це так.. не цінуєш, поки не відчуєш
Рідні спочатку нічого не знали, розповідає Сергій. Але поставилися з розумінням.
Коли ти приїжджаєш сюди і бачиш таку байдужість людей, для яких війни практично немає, то місцями виникає таке бажання: «а для чого воно мені?», і буває таке, що хочеться все покинути. Але потім знову ж таки, приходиш додому, бачиш близьких, рідних і ти знову розумієш, що є заради чого боротися, є заради чого стояти
Забути про війну і про побратимів, частина з яких полягла у боротьбі, неможливо, каже Сергій. І для нього це не остання поїздка на передову.
