На Рівненщину повертаються ветерани. Поки що їх невелика кількість, але після перемоги їх буде тисячі. Чи готова Рівненська область зустріти таку кількість ветеранів та що вона робить для того, аби їх соціалізувати та адаптувати до мирного життя?
Про це говорили у програмі "PROПолітику" на ITV media grouр із начальницею управління з питань ветеранів Рівненської ОДА Мариною Корольовою.
Близько року тому ваше управління було тільки створене і виникає певний дисонанс. Фактично на 9 році війни держава почала створювати таке управління.Чому так? Вам не здається, що це трошки за пізно було створене?
Давайте розпочнемо з того, що коли почалась війна у 2014 році навряд чи хтось з пересічних громадян розумів, що вона перейде в повномасштабну фазу і ми сьогодні будемо говорити про 10-ту річницю. Але разом з тим, насправді, також трансформувалось і бачення щодо ветеранської політики, тому що насправді перед утворенням управління при ОДА функціонували структурні підрозділи, територіально відокремлені, які входили в склад міністерства зі справ ветеранів.
І в 2022 році, після початку повномасштабного вторгнення, Кабміном було прийнято рішення розформувати такі підрозділи. Прийнято постанову, яка зобов'язала створити в обласних державних адміністраціях структурні підрозділи з ветеранської політики. І дійсно правильно ви зазначили, що минулого року наше управління було створено і воно теж має свою трансформаційну історію, тому що спочатку воно було створено у складі Департаменту соціальної політики. А в червні поточного року, відповідно до розпорядження начальника обласної військової адміністрації, воно було виокремлено в окремий самостійний структурний підрозділ, який наразі реалізує ветеранську політику на рівнень вище.
Чому потрібно було виокремлювати? Причина?
Насправді головний фактор, який сприяє якісній реалізації політики будь-якої, це вибудова інституційної вертикалі і горизонталі. І досить складно вибудовувати цю горизонталь взаємодії, коли це структурний підрозділ іншого структурного підрозділу. Наразі ми вибудували таку взаємодію по вертикалі з райдержадміністраціями, там також є структурні підрозділи, які відповідають за реалізацію ветеранської політики, ну і відповідно в територіальних громадах, тобто якщо це великі територіальні громади – це так само структурні підрозділи. Якщо це маленька територіальна громада, то зазвичай це сектор або окремий фахівець, який відповідає за реалізацію ветеранської політики.
І, відповідно, на горизонталі, тому що неможливо будь-яку політику реалізовувати, ну, не знаю, одноосібно, закрито. Ми ж не в капсулі. Ми мусимо взаємодіяти з охороною здоров'я, з освітою, з культурою, зі спортом. І наявність окремого структурного підрозділу дає можливість більш дієво вибудовувати цю взаємодію і реагувати на ті виклики, які перед нами постають.
Коли я чую слова управління з питань будь-чого, я думаю, що наші глядачі так само вибудовуються в уяві, що це чиновники, які надають пільги, особливо, коли ми говоримо про ветеранів. Чи правильно я розумію, що ваше управління займається тим, що нараховує пільги для ветеранів війни?
Насправді соціальна складова вона є надважливою і вона також є однією із завдань діяльності нашого управління. Проте, відповідаючи на це питання, я пропоную нам з вами трішечки поміркувати і відштовхнутися перше від розуміння соціальної політики. Соціальна політика, якщо ми заглибимося в дефініцію, то це політика орієнтована на підтримку соціально незахищених верств населення. Знаєте, мені досить складно говорити про наших ветеранів, які фактично відродили сучасну українську націю, як про соціально незахищених верств населення. Як на мене, це, принаймні, про явну дискредитацію їх ролі в житті суспільства. Хоча, давайте говорити відверто, є випадки, коли соціальна складова виходить на перший рівень, є першочерговою. Але, окрім цього, ми розуміємо, що портрет сучасного ветерана – це молоді люди. Ц досить часто люди віком від 25 до 40 років. Більшою мірою — хлопці і дівчата. І ми розуміємо, що демобілізовані, а ветерани це демобілізовані, тобто вже цивільні, це у військовий час люди, які не можуть далі виконувати бойові завдання. Тобто це люди, які отримали інвалідність або інші поранення, ураження, які не дають їм можливість надалі нас захищати на фронті.
Зрозуміло, в такому віці прирівняти їх до соціально незахищених і акцентувати увагу виключно на соціальній складовій не зовсім логічно, в них все життя попереду. Тому завдання на сьогодні сучасної ветеранської політики, про яку говорить Міністерство у справ ветеранів, і це підтримка і надання можливості реалізації ветерана в суспільстві, в громадській діяльності, в бізнесі. Тому, власне кажучи, окрім соціальної складової, ми говоримо в першу чергу про реалізацію професійну, про реалізацію в бізнесі, здобуття освіти, можливо, перекваліфікацію.
У нас, до речі, досить часто наразі є запити, коли ветерани, повертаючись, хочуть змінити професію. Наприклад, він був на виробництві, працював до війни на виробництві. На війні вони, наприклад, опанували роботу з дронами. І вони хочуть ці навички застосувати в цивільному житті. А насправді цих застосувань надзвичайно багато, починаючи з гаражного сектору, завершуючи містобудування і так далі. Тобто і тут постають перед нами нові виклики. Тобто наше завдання за максимально короткий термін, не за 5 років навчання, хоча і такі запити також є, а за максимально короткий строк дати можливість ветерану реалізувати себе у новій професії, у новій якості, у новій соціальній, громадській ролі, соціально адаптувати його.
Для того, щоб закрити вже історію з пільгами, не можу не запитати. Навряд чи я вам відкрию велику таємницю, коли скажу, що політики дуже часто спекулюють на обіцянках. І мені здається, що вже наобіцяли стільки сього для ветеранів, що, впринципі, навіть європейського континента не вистачить, аби задовольнити всі ці обіцянки. Ну, наприклад, ті самі земельні ділянки і тому подібне. Як ви взагалі ставитесь до тези про те, що управління або держава не зможе виконати обіцянки щодо цих пільг? Або, можливо, ви скажете, що вона зможе їх виконати?
Насправді, дійсно, пільги, їх перелік, їх зміст потрібно переглядати. Але важливо розуміти ще одну складову. Конституція України - наш основний закон - забороняє звужувати наші права. А якщо дивитись на проблематику з точки зору юриспруденції, саме духу закону, будь-яка відміна будь-якої пільги говорить про звуження прав. Тому мені важко оцінювати, який вектор обере законодавець, але я думаю, що ми маємо говорити в першу чергу про трансформацію пільг і можливостей, які є або можуть бути для ветеранів. Це перша історія. Друга історія, яка для мене видається надзвичайно можливою, це теза "нічого для ветерана без ветерана". Я думаю, в цій трансформації держава піде по шляху, який її покаже ветеран. Тому що насправді, повертаючись до портрету ветерана, наші ветерани насправді на сьогодні дуже активні. І вони чітко висловлюють своє бачення, свою позицію, десь різко, десь м'яко, але вони про неї заявляють, і це добре. Тому що держава має у тому напрямку й розвиватись, який їй покаже зацікавлена у цьому розвитку соціальна група. А наші ветерани насправді на сьогодні лідери думок. Тому я думаю, що інше питання, як швидко ці шляхи знайдуться і як вони швидко втіляться в життя, тому що зазвичай це тягне за собою певну процедуру.
Але я переконана, що на сьогодні не знайдеться жодної людини, яка готова буде свідомо чинити цьому якісь перепони.
Сьогодні ми будемо говорити багато, можливо, для вас десь неприємних речей, але це те, про що говорить суспільство, тому я мушу це озвучувати. І перша така теза, про яку говорить суспільство, я хотів би, щоб ви її так само прокоментували, можливо, якось більш ширше відповіли, це те, що дуже часто трапляються випадки, коли ветерани, які отримали статус ветерана (вони його отримують в ТЦК), умовно виходять з ТЦК і залишаються нікому не потрібними, кинутими фактично, тому що їм ніхто не говорить, що далі. Наскільки у вас є комунікація з ТЦК і наскільки ви розумієте проблему, що не кожен ветеран піде в управління ветеранів шукати там і собі роботу?
Ви маєте рацію. Дійсно, ми, коли почали працювати ще в складі Департаменту соцполітики, стикнулися з проблемою комунікації і інформування. Насправді, на сьогодні дуже багато кейсів розроблених як для військових, і для ветеранів. І, зокрема, навіть спілкуючись з військовими, коли я говорю про портал "Турбота", на якому розміщені навіть зразки рапортів ти просто скачуєш, вставляєш свої дані і все, тобі не потрібно нічого придумувати, шукати форму, когось питати. Багато хто про це не чує або не знає. Так само і що стосується ветеранів. Є портал "е-Ветеран", де є розділ «База знань». І в цьому розділі абсолютно розміщена вся інформація про статуси, пільги, як отримати, які документи, де, чим регламентуються, що робити у випадку відмови. І навіть є розділ, ну, так би мовити, з лайфхаками, якимись порадами практичними в реалізації своїх прав. Але насправді про це мало хто знає. Спроби зробити такий кейс-супровід ветерана вже були і в минулому році, коли запускався на національному рівні пілотний проєкт «Помічник ветерана». Він запускався в п'яти областях, проте за результатами його пілотування цей проект було трансформовано. І наразі він втілюється вже на рівні усієї держави як фахівець із супроводу ветеранів і демобілізованих осіб. Проте паралельно, нагадаю, що ветерани – це цивільні. Паралельні, схожі проекти наразі пілотуються і впроваджуються іншими відомствами, тобто так само і оборонне відомство працює над впровадженням таких самих кейс-менеджерів, якщо так можна сказати, на рівні військових частин ТЦК. Ідея глобально яка? Військовий, який припиняє свою службу, він уже працює з таким фахівцем і, отримуючи статус цивільної особи, ветерана, фахівець військовий передає нам, нашим фахівцям із супроводу такого ветерана. І , відповідно , ми розраховуємо на те, що ось цієї ями, цього провалу не буде в цій комунікації. Тобто він вийшов, розуміючи, куди він іде, де йому нададуть контактний номер телефона його фахівця, відповідно до громади, в яку він повертається, можливість зв'язатись з особами через інтернет і так далі. І ми зможемо цю ситуацію врегулювати і зробити так, щоб наші ветерани розуміли, що вони нам потрібні, ми їх чекаємо і ми завжди готові їм допомогти.
Ви вже згадали помічника ветерана, таку посаду та особу. На нещодавній сесії міської ради якраз депутати затверджували кількісний склад цих посад в комунальному закладі "Будинок ветерана в Рівному". Під час обговорення цього питання виступив депутат міської ради військовослужбовець Тарас Обоїста, який сказав, що насправді для рівного таких ветеранів повинно бути значно більше.
Він казав, що і 50 буде мало. Скажіть, будь ласка, по-перше, скільки взагалі в нашій області таких помічників-ветеранів? І чи є досвід інших областей? Ви вже сказали, що був пілот. Що цей пілот показав? Яка кількість цих помічників потрібна?
Я повністю підтримую спікера Тараса Обоїсту. Тому що один фахівець із супроводу буде супроводжувати 30 ветеранів. Із розрахункому того, що з членами родин, сумарно це має бути до 100 людей.
Чотири помножити на тридцять. У територіальній громаді міста Рівного ветеранів уже наразі набагато більше. І якщо порівняти запит наших, так би мовити, тилових областей, порівняно з областями прифронтовими, вони зараз стикаються з більшою кількістю ветеранів. І в нас просто колосальна різниця в запиті на таких фахівців. Ну, до прикладу, Харківська область подала запит на фахівця із супроводу. Подали запит 38 громад. У нас наразі мова йде про 5 громад. Ну, тобто найбільш великі, будемо говорити. Плюс, відповідно, ті, де пілотувався цей проєкт, області подали запит на велику кількість. Але наразі ми працюємо з громадами і, користуючись нагодою, я хочу звернутися до наших громад. Ми маємо скористатись цією можливістю на максимум, оскільки заробітня платня цих фахівців із супроводу забезпечується субвенцією з державного бюджету. Територіальні громади не втратять нічого, але територіальні громади отримають підготованих, кваліфікованих фахівців, які пройшли навчання, що надважливо, психологічний скринінг, які пройшли підготовку і мають чітку комунікацію і базу знань з профільними, структурними підрозділами не тільки районних, державних, адміністрацій обласних, а з відповідними фахівцями міністерств і відомств. Тобто це дійсно ті фахівці, які стануть надійною упорою громади в реалізації ветеранської політики. Тому наразі це пройшла перша хвиля. Наразі ми формуємо запит на другу хвилю. І я думаю, що друга хвиля буде у нас показовоють. Тому що завжди ми щось нове сприймаємо з певним побоюванням, аналізуємо. Але, розуміючи досвід інших областей, це також бачать наші громади, і ми намагаємося пояснювати і доводити цю інформацію. Ми бачимо навіть по-другій хвилі, а до кінця року буде ще третя хвиля. Я переконана, що ми кількість таких запитів збільшимо.
Ветеран – це людина військова, тому я собі змалюю зараз певний дорожній шлях або дорожню мапу для військового, який став ветераном. Ви мене поправите, якщо я неправильно розумію, як це в ідеалі мало бути і де у нас є пробіли. Отже, коли військовий отримує висновок ВЛК і отримує статус від ТЦК ветерана, то він, виходячи, має сам сконтактувати з помічником ветерана у своїй громаді. Я правильно розумію?
Наразі фактично це так. Якщо це маленька громада, то громада зазвичай сама контактує з родиною, тому що вона знає, якщо це невеличке село, хто воює і хто повертається, контактує з родиною. Тобто в маленьких громадах це трошечки навіть простіше. У великих громадах, звісно, складніше. Тут ветеран йде до громади.
Він може не піти.
Так, звісно, але ми сподіваємося, що цей момент переходу, коли запрацюють такі фахівці з супроводу в оборонних відомствах, по- перше, це нам спростить задачу, а по-друге, ви знаєте, навіть за цей рік існування управління, наші ветерани змінились. Якщо раніше на початках досить часто ми стикалися з ситуацією, коли ветран навіть не сприймав фахівця, ну взагалі будь-якого. Хтось говорив про те, що хочу побути з сім'єю, привести до ладу там свій будинок, своє домогосподарство. Хтось взагалі переживав втрату побратимів в ті жахи, які він пережив на війні і взагалі був неконтактний. Про психологічну допомогу і підтримку я взагалі мовчу, тобто навіть не підходить. А зараз чим далі , тим ми більше маємо звернень ветеранів. Тобто вони приходять з конкретними пропозиціями, вони самі знаходять, вони приходять в тергромаду, вони знаходять фахівця, вони приходять з якимись своїми ідеями, проектами. І, до речі, 18 жовтня був форум ветеранських ініціатив. І ми реально були приємно вражені, що це була добровільна форма зареєструватись, подати свою ініціативу, розказати про неї, прийти, презентувати. І у нас зареєструвалося 20 ветеранських бізнесів, які не користувалися державною підтримкою. Тобто вони не мали тісного конекту з державними програмами, але зареєструвались і прийшли до нас на захід. Ініціативи, яких, якщо я не помиляюсь, також ми віднайшли понад 20. І ці ініціативи були або створені ветеранами, або родинами ветеранів, або родинами загиблих, зниклих без звісти, або все одно так чи інакше стосувались ветеранської спільноти.
Не секрет, що більшість з тих, що зараз отримали статус ветерана, це люди з інвалідністю. І зрозуміло, коли, наприклад, здоровий чоловік був мобілізований або добровольцем пішов на війну, а повертається через три роки травмованим, то звички до того, що він буде іншим, то потрібно будинок змінювати навіть. Банально, наприклад, якщо він після війни користується візком та живе на 9 поверсі, а ліфт не завжди працює, то це вже є певні проблеми. Наскільки управління може впливати на вирішення цих проблем? Наскільки ви контактуєте з родинами, які так само повинні бути готові до того, що ветеран буде іншим, ніж він був до того, як йшов на війну? Наскільки є можливість, наприклад, переобладнати будинок? Чи є такі програми взагалі у нас в області, чи вони реалізуються?
Звісно, це в першу чергу програма безбар'єрності. І ми розуміємо, що безбар'єрність – це не тільки про пандуси і про працюючі ліфти. Безбар'єрність – це про все. Це доступність наших сайтів, доступність наших ресурсів. Це можливість участі в прийнятті управлінських рішень не тільки ветеранами, членами їх родин, а в цілому суспільства. Але варто розуміти, що цей процес не буде швидким. Я приведу таку аналогію. Свого часу, коли проєктувались наші міста, ніхто не розраховував, що в них буде стільки автомобілів. Ми сьогодні маємо проблему з паркуванням. А тут у нас проблема глобальна. Тут проблема нашої національної свідомості, ідентичності, поваги. І тут потрібно буде приймати різні рішення і різні альтернативи цих рішень. Я до прикладу приведу проєкт. В одній з областей він реалізується, там було прийнято рішення зробити інклюзивне містечко, інклюзивний район для ветеранів з інвалідністю. Мені видається тут більш правильною, більш результативною ініціатива Міністерства у справах ветеранів щодо компенсації за піднайом житла. Зрозуміло, якщо це будинок старої забудови, то там теоретично ніяким архітектурним рішенням не зробиш доступність на п'ятий чи на дев'ятий поверх. Тому що там, ми говоримо, на дев'ятий можливість не працювати, а є п'ятиповерховий, де взагалі немає ліфту. І оця ініціатива компенсації піднайому житла для ветеранів війни, вона може стати хорошою альтернативою принаймні до моменту вирішення цього питання на рівні держави, на рівні державних програм, відповідно за підтримки області. Я скажу більше, що наразі ветеранська політика стоїть в одному з найголовніших пріоритетів у начальника обласної військової адміністрації. І деякі навіть кейси точкові ми звітуємо безпосередньо начальнику адміністрації про те, де ми не можемо знайти шляхи вирішення.
Вирішується?
Він шукає шляхи вирішення. Адміністрація в цілому, разом в співпраці з іншими структурними підрозділами шукає такі рішення. Не скажу, що це виходить швидко, одномоментно, але я можу сказати, що в питанні єдності тут абсолютно повна синергія.
Ще одна тонкість щодо адаптації і повернення військовослужбовців до мирного життя і ветеранів – це те, що в нас на всю область є лише 5 професійних психологів, які можуть працювати з ветеранами. Чи це правда? І навіть мені, не фахівцю, зрозуміло, що 5 – це замало. Прокоментуйте якось це і чи бачите ви якісь шляхи вирішення цієї ситуації, адже психологічна допомога, психологічна підтримка - це очевидна річ, яка потрібна для військових, для ветеранів.
Дійсно, з цим проблема є. Вона не така критична, як ви сказали, але вона дійсно є. Кожен психолог, так само я проведу аналогію з лікарем, має свою специфіку. Ми ж не йдемо лікувати зуб до кардіолога, правда? Ну, тут так само. Психологи теж мають свою специфіку і саме цей напрям роботи називається "робота з травмою війни". І, знову ж таки, там теж є свої нюанси, тому що травми війни теж бувають різними. Травма війни, коли ти був в окопі і бачив смерть на власні очі. І травма війни, коли ти цивільна людина, яка зазнала насильство, це теж своя специфіка. Тому, дійсно, з такими фахівцями дійсно є проблема. Їх мало. Але на сьогодні шлях вирішення, який вже реально впроваджується, це короткострокові навчальні програми. Тому що фахівці, які вже працювали в сфері, наприклад, домашнього насильства, вони можуть швидше перекваліфікуватися і працювати в напрямі, наприклад, з цивільними людьми, які зазнали травм фізичного, психологічного насильства внаслідок війни. Психологи, які працювали у військових частинах, можуть перекваліфікуватися і працювати з ветеранами. І насправді цей процес іде, але також тривало його неможливо за місяць, за два вирішити.
І ще одна історія. Те, про що я говорила, насправді не кожен ветеран готовий піти до психолога, розуміючи, що це психолог особливо, якщо вони знаходяться в лікарні, в закладах охорони здоров'я. Тому що вони заклад сприймають в першу чергу як медичну складову і не завжди готові йти до психолога. Але у нас в області дуже хороший кейс, який себе спрацював. Це робота психологів в складі команд, які працюють з ветеранами в закладах фізкультурно-спортивного спрямування. Насправді це показує себе як хорошу психологічну терапію. Тому що спочатку ветеран туди йде за принципом "рівний рівному". Він бачить побратимів, які займаються, комунікують, спілкуються, вихідні проводять разом з дружинами, з дітками. Наступним етапом він починає адаптувати своє тіло, виходячи з тих уражень, які він отримав на війні. І третім етапом він розуміє, що оцей хлопець, який їх тренує, виявляється психологом і хлопці до нього ходять. І нічого страшного в цьому немає. І навпаки вони щасливі і задоволені. Він:"Ну добре, піду я".
Але є ще один кейс, про який мені розказав наш досить відомий на Рівненщині ветеран Максим Чубик.
От у нього інший кейс. Він каже: "Я стикаю з більшою мірою з тим, що до мене звертаються ветерани, яким поставить питання прямо гостро поставить дружина: або ти йдеш до психолога, або ми розходимося". І таке теж є. І ці ситуації дуже індивідуальні. Але все одно, повторюсь, я бачу тенденцію до того, що психологам більше довіряють. Більше довіряють психологам, які працюють не в лікарнях. Головне, щоб це був соціум, побратими і людина, на якій не написано на лобі "психолог", яка може адекватно комунікувати.
Весь цей рік, поки існує управління, ви проводили різні фестивалі. І, на перший погляд, виглядає дещо дивним те, що, умовно, управління, яке мало попікуватися про адаптацію ветеранів, допомагати їм у отримуванні пільг, працевлаштуванні і тому подібне, проводить фестивалі, де танці, де музика. Для чого ви це робили? Якщо я не помиляюсь, було чотири фестивалі протягом року. Для чого вони робляться і що це дає ветеранам, на вашу думку?
Так, це дійсно поза нашими прямими повноваженнями, але реалізація ветеранської політики передбачає те, щоб ветерани і члени родин знали про всі можливості, які для них є в області, в громаді і так далі. І головна мета тут була в чому? Зібрати всі ці можливості в одному місці, на одному заході, на який прийдуть ветерани з родинами і , перебуваючи на заході , зможуть це побачити в невимушеній обстановці. Ну, давайте примірюємо на себе портрет ветерана. От ви поїхали б в Центр професійно-технічної освіти в Олександрії подивитися на те, що там є для ветерана?
Ну, навряд чи.
А у нас на Рівненській єдності було презентовано проєкт «Моє діло», в межах якого, наприклад, ветеран може безкоштовно навчитись управляти автомобілем категорії «С», далі за результатами навчання бути працевлаштованим в логістичну компанію або взяти автомобіль в лізинг, започаткувати власну справу, отримати менторство від служби зайнятості на початках.
Другий важливий момент. І таких проєктів, в тому числі і презентація суто ветеранських установ і організацій, в тому числі новостворених, от як, наприклад, в Гощі новостворений комунальний заклад Центру інтеграції ветеранів. Це якраз для них можливість представити себе і заявити про себе, що ми створені і ми починаємо працювати.
І ще одна хороша історія, як на мене. Пам'ятаєте, на початку програми я говорила, що була проблема в комунікації? Ми піднімали це питання між ветераном і фахівцем тергромади. Так от, ми на захід запрошували ветеранів з родинами. Ми щиро вдячні територіальним громадам, які забезпечили доїзд. Організаторами групи були якраз фахівці тергромад. І це була унікальна можливість познайомитися з ветеранами, а ветерану побачити в очі свого фахівця, навіть якщо в нього до цього не було якихось питань, або він їх вирішував самостійно. Тепер вони точно знайомі і тепер вони точно, принаймні, якщо поки доїдеш з Вараша до Рівного, то ти точно знайдеш про що поговорити, якісь питання завдати.
Такі заходи були у кожному районі. "Рівненська єдність" була підсумковим. Ми намисно запросили інші райони, щоб вони показали свої практики.
Щодо номерів, щодо виступів, щодо пісень. Зокрема, я приведу приклад Вараського гарту. Мабуть, це приклад, який мене дуже защепив. Коли ми разом з гостями підійшли до локації - стояли жінки, вдягнені у красиве вбрання. Вони розповідали про те, що це творчий колектив однієї з маленьких громад і у керівниці цього колективу загинув чоловік на війні.
Вона каже: "Для мене війна закінчилась. Я перестала співати". Її дівчата її підтримали. З часом вони переключились на волонтерську допомогу, тобто почали готувати таку консервацію для наших військових. І коли вони готувались до Вараського гарту, вона каже: "Я зайшла в кімнату, де побачила свою доньку, яка грала на фортепіано". І вона прийшла на репетицію впереддень Вараського гарту. Вони не вийшли на сцену під час заходу, але на локації вони заспівали «Гей, соколи». Я ніколи не чула такого дзвінкового співу. Вони співали, плакали. І це питання нашого сцілення і віри в майбутнє. Тому що ми втрачаємо героїв, але ми маємо достойно жити, пам'ятаючи про наших героїв. Тому це про це.
