Сьогодні, 9 березня, Великому Кобзарю, Пророку і Батьку українського народу Тарасу Григоровичу Шевченку – 209 років.
Пропонуємо вам ознайомитися із маловідомими фактами про Шевченка. Митець був невисокого зросту – трохи більше 164 см.
Викуп із кріпацтва: ще одна версія
Петро Мартос, який фінансував видання першого "Кобзаря" 1840 року, наводить відмінну від традиційної версії історію викупу Тараса Шевченка з кріпацтва.
Якось художникові-кріпакові один генерал замовив свій портрет. Намалював художник гарно і, що важливо, дуже схоже. Але в житті генерал був некрасивим, а отже, реалістичну роботу приймати відмовився. Тоді Шевченко переробив картину: зафарбував генеральські атрибути, намалював натомість рушника і інструменти для гоління і віддав роботу у цирульню, як вивіску. Розлючений генерал запропонував Енгельгардтові викупити кріпака. Розуміючи, чим це може закінчитися для Тараса, Жуковський вмовив імператрицю прохати Шевченкового власника призупинити перемовини з покупцем — а на знак подяки імператриця захотіла, щоб Карл Брюллов нарешті докінчив давно розпочатий портрет Жуковського, який і був потім розіграний у знамениту лотерею.
Запорука успіху "Кобзаря"
Український поет Євген Гребінка справив величезний вплив на молодого Шевченка. Він відіграв значну роль у формуванні кола читання й світогляду поета. У "Кобзарі" 1840 року — вісім творів, але кожен із них є особливим. Їхня послідовність також ретельно продумана. Омелян Пріцак у праці "Шевченко — пророк" припускає, що саме Гребінка був редактором і співупорядником дебютної книжки. Він же переконав Петра Мартоса фінансувати перше видання "Кобзаря".
Пияцтво?
Відома цитата з листа Тургенєва до Герцена: "Скажи два слова в "Колоколе" о смерти Шевченка. Бедняк уморил себя неумеренным употреблением водки". Тургенєв був особисто знайомий з Шевченком, крім того, у них були спільні друзі, наприклад, сім'я Опанаса Марковича (про що зауважує Михайло Драгоманов), тож інформацією володів, очевидно, з перших уст.
Утім, у спогадах іншого доброго знайомого Шевченка, Миколи Костомарова, можна віднайти цілу низку прикладів, які нібито мають свідчити на захист митця. Костомаров, мовляв, безліч разів бачив, як Шевченко випиває, і то неабияк випиває ("десяток склянок чаю з додаванням рому"), але лише раз зустрів поета по-справжньому п'яним (і то у більш пристойному вигляді, аніж решта компанії, яка його супроводжувала). Тож така репутація Тараса спричинена радше його стійкістю до алкоголю.
А полковник Косирев, згадуючи про період служби Шевченка у Ново-Петровському укріпленні, пише, що від пригощань художник не відмовлявся, частіше пив у гостях, ніж своїм коштом, і міг впитися до того, щоб заснути просто в домі господарів. Одного разу молодь поклала Шевченка на двері і, співаючи церковних пісень, носила його у такому вигляді, відповідаючи цікавим: "Шевченка хоронимо!".
Остання любов
Фантазія про одруження не полишала Шевченка протягом усього життя. Останньою дівчиною, яку він серйозно розглядав на роль дружини, стала Ликера Полусмак. Вона спершу прислужувала у його друзів Карташевських, потім служила наймичкою у Кулішів.
Шевченко нею зацікавився. Самій же Ликері він подобався, але не більше. Вона весь час вагалася, і ця непостійність підкріплювалася намовинами з боку панів, які в певний момент вирішили, що Шевченкові потрібно підшукати серйознішу, наречену. "
Сибіряк" — ось яке визначення найбільше лякало Ликеру. Про це говорили пани, це підкріплювалося і численними історіями, які розказував поет, згадуючи своє минуле. Мався на увазі досвід заслання, куди потрапляють за різні провини і повертаються травмованими, надламаними особистостями.
Після розриву з поетом Ликера проміняла його на лакея — дівчина працювала перукаркою, далі вийшла заміж, разом з чоловіком вони відкрили перукарню у Царському селі. Мали багато дітей. Проте чоловік пив, а одного разу кинув у вогонь грубки Ликерин портрет, намальований Шевченком. Крім того, Ликера добре шила, мала учениць. Шиттям заробляла й у Каневі, куди переїхала після смерті чоловіка 1905 року. У останні роки життя вона доглядала могилу Шевченка. Місцеві її так і називали Шевченчиха.
Перепоховання
Художник Григорій Честаховський опікувався перепохованням Тараса Шевченка навесні 1861 року. Відбувалося все пишно. Після поховання розпочалося справжнє паломництво. До речі, саме Честаховський наполіг на похованні Шевченка на Чернечій горі, а не біля церкви у Каневі, як хотіла його родина.
Саме розпорядникові спало на думку, що добре було б насипати могилу — він же цю ідею власноруч і втілив, узгодивши з місцевою владою, а потім організував додаткові масштабні поминки вже влітку, після освячення місця поховання.
