Марина родом із Краматорська Донецької області. Вона не з оповідей знає, що таке жити в окупації, бо в 2014 році росіяни захопили її рідне місто. Аби не допустити повторення під час повномасштабного вторгнення, жінка вирішила піти доброволицею в Сили Оборони.
Історію жінки розповіли у 104 бригаді тероборони ЗСУ Рівненщини.
“Я прекрасно знала, що не вистачає медиків. Моя цивільна спеціальність – парамедик, я працювала з важкохворими людьми. Коли почалася повномасштабка, у мене на руках було двоє людей важкохворих. Одну бабусю евакуювали. Друга, на жаль, померла від хвороби. І з того часу руки стали, так би мовити, вільними. В 20-му підписала контракт”, – пригадує Марина.
Таким чином вона потрапила в 61-й батальйон 104-ї бригади. Там Марина пройшла шлях від посади взводного медика до старшого медика роти. Побратими та посестри називають її Мадлен. І, каже жінка, постійно і в усьому підтримують.
“Коли я тільки прийшла в роту і нас представляли в підрозділі, командир сказав, що ці дівчата заслуговують на пошану, як мінімум тому, що вони самі сюди прийшли. І хлопці дуже гарно до нас ставляться, вони нас поважають. Навіть на бойовому виході ми постійно відчували турботу”, – розповідає військова медикиня.
А на бойових було не солодко. Вже з першого виходу Мадлен відчула всю складність війни:
“Тоді вже був мій перший “трьохсотий”, і тоді ж сама отримала поранення (під час ворожого штурму куля зрикошетила в ногу). Але, на власне здивування, я була дуже зібраною і все робила за чітким алгоритмом, хоч працювала наосліп”.
Найважче, каже військовослужбовиця, було подолати свій страх перед першим виходом:
“Так, було дуже страшно. Страх не того, що мене там вб'ють, ні. Це якийсь страх невідомості. Пам’ятаю, що коли ми сідали в автобус до точки виходу, то я заспокоїлася, а до того, то аж руки тремтіли”.
Дуже важливо, наголошує медикиня, зібратися і направити той страх на користь. Саме страх допомагає мобілізувати ті внутрішні ресурси, про які ми часто й самі не здогадуємося.
Вона зауважує, що боятися – це нормально. Багато чоловіків нині бояться йти служити, але життєво важливо подолати цей страх:
“Війна, це правда страшно. Нам всім страшно. Але питання, коли війна прийде до цих чоловіків додому, це ж страшніше буде, ніж коли вони можуть на щось впливати самі. Ворог не прийшов сюди з нами за святковим столом посидіти, відсвяткувати, вони сюди прийшли зі зброєю і коли до нас приходять зі зброєю, нічого доброго там не буде. Важливо зараз захистити свій дім”.
Мадлен зазначає, що вона далеко не єдина жінка в армії. Багато дівчат йдуть доброволицями, бо розуміють, що ворогу потрібно дати відсіч:
“Ми ж не тільки медики. Є дівчата – танкістки, є гранатометниці, дроністки. Якщо ми можемо виконувати цю роботу, то чому це не може робити здоровий чоловік?”.
З її особистого досвіду – можна навчити будь-кого. Головне – мати бажання, бути вмотивованим.
“Хто приходить до нас з бажанням — будь ласка, ми всього навчимо. У нас проводяться навчання в бригаді та в батальйоні. Якщо є змога – направляють людей на різні фахові курси, підвищення кваліфікації, лідерські курси. Зі мною разом служать хлопці, які до приходу в армію не мали медичного досвіду, але навчалися тут і нині вони дуже хороші медики”, – розповідає Марина.
