22 січня 2026 року голова Верховної Ради України Руслан Стефанчук повідомив про реєстрацію нової редакції Цивільного кодексу України – законопроєкт № 14394. Після ознайомлення народу з його змістом, виникли дискусії та почалося відкрите засудження законопроєкту одразу з декількох причин. За офіційною інформацією, нова редакція Цивільного кодексу спрямована на модернізацію та цифровізацію приватного права. Проте, певні статті в цьому кодексі є прямо гомофобними та обмежують права одностатевих пар, які й до цього фактично не визнавалися державою. Стаття № 1474 визначає сім’ю виключно як “союз чоловіка та жінки”, що унеможливлює офіційне визнання одностатевої пари родиною. Стаття №1478 обмежує право на шлюб для одностатевих пар, а стаття №1660 забороняє їм усиновлювати дітей.
В березні 2023 року було зареєстровано законопроєкт № 9103 “Про інститут реєстрованих партнерств”, який мав би надати одностатевим парам можливість укласти цивільний шлюб та отримати право на спільне майно, спадкування та соціальний захист. У квітні того ж року петиція на підтримку цього законопроєкту зібрала понад 25 тисяч підписів, що зобов’язало Президента розглянути її. У відповідь на петицію Володимир Зеленський заявив, що уряд працює над розробкою законопроєкту для забезпечення прав громадян, однак нагадав, що в умовах воєнного стану Конституція не може бути змінена. З тих пір інформація про “роботу над розробкою” затихла, і натомість, три роки потому, ми отримуємо нову редакцію Цивільного кодексу, яка продовжує гомофобну політику в Україні замість того, щоб боротися з нею.
ЛГБТК+ військові не мають захисту від держави?
За різними оцінками, близько 5-10% населення планети належать до ЛГБТК+ спільноти. Сказати про точну кількість представників спільноти серед українських військових, на жаль, неможливо, адже, не всі ЛГБТК+ люди наважуються прямо і відкрито говорити про свою орієнтацію, боячись засудження, погроз та навіть фізичного насилля. Проте, базуючись на світовій статистиці, у ЗСУ може бути приблизно 5-10 % ЛГБТК+ осіб від загального числа особового складу, тобто число може доходити до 50 тисяч людей. Станом на середину 2025 року до об’єднання “Українські ЛГБТК+ військові за рівні права” входили понад 600 відкритих учасників, які служать щонайменше у 59 різних підрозділах. Отже, дивлячись на цю статистику, виникає питання – що робити ЛГБТК+ військовим та їхнім партнерам? Сотні пар, у яких один партнер загинув на фронті або отримав важке поранення, стикнулися з тим, що держава юридично не визнає їхніх стосунків. Внаслідок цього, партнери загиблих військовослужбовців не мають права на статус члена сім'ї та відповідні виплати, незареєстрований партнер не може забрати тіло загиблого або бути присутнім при прощанні, якщо родичі заперечують, поранений боєць не може офіційно уповноважити партнера приймати медичні рішення, спільне майно, придбане до або під час війни, залишається юридично незахищеним.
Війна стала моральним і правовим дзеркалом: суспільство, яке просить своїх громадян ризикувати життям, зобов'язане гарантувати захист їхніх близьких. Відмова це зробити – не лише юридична прогалина, а й моральний борг держави перед тими, хто захищає її існування.
Чому нам необхідні цивільні партнерства?
У 13 країнах Європейського Союзу вже дозволені одностатеві шлюби, у 20 країнах дозволені цивільні партнерства. Оскільки європейські інституції базуються на принципах недискримінації та та захисту прав людини, то, після звернення правозахисних організацій до Єврокомісії, там наголосили на тому, що в разі вступу України до ЄС, її правова база має відповідати всім стандартам та законам блоку. Ця заява викликала доволі неоднорідну реакцію українського суспільства, зокрема, люди почали поширювати наратив про те, “а чи так сильно нам треба в Європу, якщо їхні вимоги порушуватимуть наші уявлення про традиційні сімейні цінності?”.
Та про які саме традиційні цінності йдеться?
“Цивільне партнерство – це не “новинка” і не ідеологічний експеримент. Це правовий інструмент, що вже понад двадцять років функціонує в більшості країн Європейського союзу. Для України законопроєкт № 9103 є кроком до усунення прогалин у законодавстві, які зараз прямо шкодять конкретним людям” – зазначає Андрій Погорілов, соціальний антрополог, член Української асоціації усної історії та засновник організації “ЮНІversum”.
Серед ключових практичних аргументів за прийняття законопроєкту, є право відвідувати партнера в лікарні та приймати медичні рішення в критичній ситуації, спадкування майна без тривалих судових процесів, право на соціальні виплати та пенсійні гарантії у разі смерті партнера, правовий захист спільного майна, нажитого в незареєстрованих стосунках та можливість для одного партнера не свідчити проти іншого в суді. Важливо зазначити, що законопроєкт поширюється на всі пари, які живуть разом, незалежно від статі. Тобто він захищає гетеросексуальні пари, які з тих чи інших причин не одружуються. Таким чином, він є універсальним соціальним інструментом, а не вузько “гендерним” питанням.
За словами експерта, головний стримуючий фактор прийняття законопроєкту – не стільки правовий, скільки політичний.
Верховна Рада і частина суспільства асоціюють цивільне партнерство виключно з одностатевими стосунками, хоча сам законопроєкт є набагато ширшим. Конституційне обмеження шлюбу як союзу чоловіка і жінки (ст. 51) часто наводять як перепону – однак цивільне партнерство юридично не є шлюбом і не суперечить Конституції.
"В багатьох країнах паралельно існують шлюби і партнерства", — зазначила Інна Совсун, народна депутатка України та авторка законопроєкту. – "І в більшості європейських країн, де існують партнерства, вони відкриті для одностатевих і різностатевих пар. Партнерства відрізняються від шлюбу в кількох аспектах. Перше – це бюрократичне навантаження в плані реєстрації створення партнерства та його розриву у випадку, якщо люди вирішили розійтися. Це, власне, те саме, що ми записали у законопроєкт: простіша процедура реєстрації. І, так само, якщо люди, які зареєстрували партнерство, хочуть розійтися, то їм не треба йти в суд. Це можна зробити простіше в органах реєстрації цивільних станів населення. І є другий момент. Це те, що партнерства ніяким чином не зачіпають права, які стосуються дітей. Тобто, на відміну від шлюбу, який дає права на те, щоб усиновлювати або удочеряти дитину, то партнерство таких прав не дає. Це ключова відмінність. Я бачу багато маніпуляцій в медіа, де стверджується, що партнерства поширюватимуться на блок прав, які стосуються дітей. Це не так. В законопроєкт, як зараз він виписаний, таких прав немає. Це відмінність зі шлюбом".
Серед інших реальних перешкод – фракційна дисципліна у Верховній раді, страх електоральних втрат від консервативного виборця, а також активний спротив православної церкви та низки громадських організацій, які подають законопроєкт виключно в ідеологічному ключі, ігноруючи його практичний зміст. Тактично ефективним могло б бути “розв’язання” законопроєкту від ідеологічної рамки: акцент на захисті ветеранів, соціальній справедливості та практичних правах – а не на “прогресивних цінностях”. Це підвищило би шанси на підтримку у фракціях з різними поглядами.
Чи можна очікувати позитивних змін?
Якщо дивитись на цю картину з точки зору соціології, то можна побачити доволі суперечливу картину. З одного боку, опитування Київського міжнародного інституту соціології та інших дослідницьких організацій показують, що підтримка цивільного партнерства в Україні поступово зростає – особливо серед молоді та мешканців великих міст. З іншого – вагома частина суспільства, передусім старше покоління та мешканці сільської місцевості, зберігають консервативну позицію.
Проте, так званий консерватизм зовсім не є непорушним, оскільки соціологія показує: коли людям пояснюють конкретний зміст законопроєкту – захист від втрати майна, право відвідати партнера в лікарні, гарантії для родин ветеранів – рівень підтримки суттєво зростає. Опір часто спрямований не проти суті, а проти символічного маркування. Варто також пам’ятати, що українське суспільство вже пройшло через трансформації, які ще двадцять років тому здавалися недосяжними – масова мобілізація жінок в армії, переосмислення ролей в сім’ї в умовах війни, стрімке зниження проросійских симпатій. Ціннісні зрушення відбуваються швидше, ніж передбачають консервативні прогнози.
“Парламент не завжди повинен йти за суспільними настроями – він також має формувати їх. Саме так діяли більшість країн ЄС: спочатку приймали закон, потім суспільство адаптувалося. Страх перед реакцією виборців не є достатнім виправданням для залишення людей без правового захисту”, – наголосив експерт Андрій Погорілов.
Український прецедент: суд визнав двох чоловіків сім’єю
25 лютого 2026 року Деснянський районний суд Києва встановив факт спільного проживання та фактичних шлюбних відносин двох чоловіків, тим самим визнавши Зоряна Кіся та Тимура Левчука сім’єю без офіційної реєстрації шлюбу.
Зорян Кісь є першим секретарем посольства Україні в Ізраїлі. Через його робочі обов’язки пара часто проживає окремо один від одного, і коли вони захотіли разом виїхати за кордон як подружжя, Міністерство закордонних справ відмовило їм, посилаючись на законодавство, де шлюб визначено як союз чоловіка та жінки. Після звернення, суд першої інстанції, а потім Київський апеляційний суд визнали факт їхніх сімейних відносин, посилаючись на Конституцію та рішення Конституційного Суду України 1999 року щодо ширшого визначення сім’ї. Також при прийнятті рішення враховувалась практика Європейського суду з прав людини щодо права на сімейне життя. Коли, пізніше, громадський рух “Всі разом!” подав скаргу на це рішення, її було відхилено через те, що сторона, яка не брала участі у справі та права якої не було порушено цим рішенням, не має права його оскаржувати, тож рішення лишилось чинним. Аргументом подання скарги рухом стала мета “не допустити легалізації одностатевих шлюбів та партнерств в Україні”.
Ця справа є величезним прецедентом для України. Хоча це рішення й не запроваджує юридичного визнання одностатевих шлюбів в Україні, воно визнає реальність сімейних стосунків і є важливим кроком у напрямку посилення захисту прав ЛГБТК-людей. Це вселяє надію на те, що одного дня українське суспільство зможе побороти численну гомофобію та стереотипи, в більшості запозичені нами ще з радянських часів, і рухатися в сторону проєвропейської політики толерантності та недискримінації.
