Дмитро Бражин — боєць 59 окремого батальйону Сил ТрО «Поліська січ» 104 бригади тероборони ЗСУ Рівненщини, знає, що справжнє кохання не зникає, а лише міцнішає у випробуваннях.
"Вона прийшла влаштовуватися до мене на роботу. Дуже сподобалася. Я відразу відчув, що вона моя. Ми почали спілкуватися, проводити разом час, і я зрозумів, що це справжнє почуття. Після кількох побачень я познайомив Аню зі своїми батьками, і незабаром ми одружилися. Все було чудово. Народилася донька, і наше щастя здавалося безмежним. А потім почалася повномасштабна війна…", - пригадує Дмитро.
У перші дні вторгнення чоловік пішов у військкомат і потрапив до лав 104-ї бригади. А далі – бойові будні, запеклі бої на Запорізькому, Херсонському, Донецькому, Сумському напрямках.
"Війна забирає багато, але вона навчила мене цінувати кожен день. Раніше ми сприймали життя буденно, зараз же розумієш, що найцінніше – це час, проведений із тими, кого любиш", - розповідає Бражин.
Дмитро каже, що війна зробила почуття ще сильнішими:
"Кожне «Люблю» набуло глибшого сенсу, бо ти не знаєш, коли матимеш змогу сказати його знову. Одне повідомлення, одна світлина – і ти знову тримаєшся. Ми навчилися не сприймати кохання як щось буденне, а цінувати кожну мить".
"Що для мене означає День Святого Валентина на війні? Для мене цей день – не про квіти чи подарунки, а про найдорожчу людину – мою дружину Аню. Вона – моя опора, моя підтримка, мій спокій серед буревію війни. Вона тримає родину, поки я на фронті, дає мені сили боротися і повертатися. Її любов – це мій тил, моя мотивація й найбільший скарб, який я маю", - прокоментував Дмитро.
