Сорок років із дня, який досі болить. Йдеться про техногенну катастрофу, що сколихнула весь світ. 26 квітня 1986 року стався вибух на Чорнобильській АЕС. Це мільйони зламаних життів, десятки тисяч квадратних кілометрів забруднених територій. Місто, яке раніше позиціонувалося як зразкове в один день стало зоною відчуження.
«Ми звикли думати, що катастрофи починаються з вибуху. Але насправді вони починаються з тиші. Саме так було тієї ночі — 26 квітня 1986 року. Люди спали. Діти бачили сни. І ніхто не знав, що прокинеться вже в іншому світі», — журналістка Олеся Мороз.
Ніч із 25 на 26 квітня. Четвертий енергоблок Чорнобильської АЕС готують до планового експерименту. О 01:23 — потужний вибух. Реактор зруйновано. У повітря піднімається радіоактивна хмара. Першими до місця трагедії прибувають пожежники. Вони ще не знають масштабу небезпеки — гасять полум’я просто на даху реактора.
«87-го мене відправили в Чорнобиль на ліквідацію. Я був начальником пожежної охорони на 3, 4 блоці. Саме на саркофазі. Там був 3 місяці і зі мною там були ще 2 чоловіки, нас троє було, а група була 15 чоловік з усієї України і от ми проводили заходи по охороні 3, 4 блока», — ліквідатор Володимир.
Ранок 26 квітня. У місті Прип’ять життя триває як зазвичай. Люди виходять на вулиці, діти граються. Про небезпеку ніхто офіційно не повідомляє. Лише 27 квітня розпочинається евакуація. Майже 50 тисяч мешканців залишають свої домівки — як тоді казали «на три дні». Але повернутися їм вже не судилося. Пані Ольга знає про це не з історії, адже сама пережила ці всі події.
«Місто Прип'ять було дуже забруднене і тому, вони залишалися просто так, бо так хотіла комуністична партія це робити. 27 числа о 14 годині ми почали евакуацію міста Прип'ять, евакуація сама по собі пройшла дуже швидко, тому що було надано дійсно багато автобусів, ми садили тільки на сидячі місця мешканців і вивозили», — проживала в Прип'яті, ліквідаторка Ольга Кратюк.
У перші дні після аварії до ліквідації наслідків залучали тисячі людей — військових, інженерів, медиків. Вони працюють у зоні підвищеної радіації, часто без належного захисту. Травень 1986-го. Над зруйнованим реактором починають зводити саркофаг, щоб зупинити поширення радіації.
«Нам було по 25-27 років, ми ніякого страху там не знали. Така політика була, що радіації нема, а той хто знімав там, той кореспондент потім через рік помер. Ми потім тільки осознали до чого це все і все з роками пішли ті захворювання все таке», — ліквідатор Володимир.
Згодом радіоактивна хмара накриває значну частину Європи. Про катастрофу дізнається весь світ. Сьогодні зона відчуження — це нагадування про ціну помилки і героїзм тих, хто першими став на боротьбу з невидимою загрозою. Ліквідатор Микола Гайбонюк каже, це трагедія про яку неможливо забути.
«Воно здається, що було 40 років тому, але насправді воно було вчора. Воно це все свіже. Це все болить. Це все рана на серці. Знаєте дуже багато пішло наших жертв, не дожили до цієї дати», — ліквідатор Микола Гайбонюк.
Події, що змінили хід історії, не зникають безслідно. Вони залишаються в пам’яті людей, у спогадах очевидців і в уроках для наступних поколінь.
«Кажуть, час лікує. Але є рани, які просто навчають мовчати. Це світло… Для когось воно ще горить. А для когось... згасло 40 років тому. 26 квітня 1986 року», — журналістка Олеся Мороз.
