Його долю вирішила війна. Історія Сергія з Дубровиччини на позивний Севера не про подвиги заради слави. Вона про вибір, який у час війни для багатьох стає обов'язком. Коли розпочалося повномасштабне вторгнення Сергій був за кордоном. Та все ж вирішив повернутися в Україну та не вагаючись став на захист Батьківщини. Втім, служба кардинально внесла свої корективи у подальші плани.
Він не любить, коли його називають героєм. Каже, що лише виконує свій обов'язок. Це історія Сергія на позивний Севера — уродженця села Висоцьк, що на Дубровиччині. Ще до повномасштабного вторгнення він проходив службу як прикордонник, а в 2014 році виконував завдання в зоні АТО. Згодом звільнився та працював за кордоном. У 2022 році отримав повістку і без жодних вагань вирушив захищати рідну землю.
Коли почалося повномасштабне вторгнення перебував у Франції, але, дізнавшись про війну, одразу повернувся назад в своє рідне село. У вересні 2022 року мобілізувався, а оскільки тоді саме формувалася 3-тя окрема штурмова бригада, приєднався до її лав. У її складі й проходжу службу саме тут, — боєць батальйону підтримки 3 ОШБр Сергій Галабурда.
Майже всю службу Сергій був сапером. Каже, ніколи не мріяв про цю професію. Та на війні вибору немає — тут не обирають фах, а виконують завдання.
Основні наші завдання — мінування підступів до наших позицій, щоб ускладнити просування ворога. Також займаємося розмінуванням під час виконання бойових завдань і очищенням логістичних шляхів, які ворог зараз активно мінує. Це потрібно для того, щоб наш особовий склад міг безпечніше й оперативніше пересуватися по ділянці, — боєць батальйону підтримки 3 ОШБр Сергій Галабурда.
У 2024 році Сергій отримав важке поранення під час виконання бойового завдання із замінування підступів до позицій.
Одразу після прибуття в район виконання завдання противник здійснив скид боєприпасу з дрона. Унаслідок цього я отримав осколкові поранення обох верхніх кінцівок і важку контузію. На жаль, цей вихід мав для нас дуже високу ціну — один із наших побратимів загинув. Жодні вибухи чи обстріли не зрівняються з болем від втрати людини, з якою ти пліч-о-пліч виконував бойові завдання, — боєць батальйону підтримки 3 ОШБр Сергій Галабурда.
Завдяки підтримці своїх рідних, зазначає Сергій, він зміг відновитися й повернутися до служби. Та додає: кожне бойове завдання складне по-своєму: щоразу нові ризики і нові рішення.
Найбільше запам’яталися бої за Бахмут, штурми Андріївки та Кліщіївки. У той період ми працювали цілодобово, по дві-три доби без відпочинку. Основним нашим завданням було розмінування логістичних шляхів, щоб забезпечити безпечне просування важкої техніки та особового складу під час штурмових дій, — боєць батальйону підтримки 3 ОШБр Сергій Галабурда.
Там, де війна, права на помилку немає, ділиться пережитим Сергій. Він додає: аби зберегти життя побратимів, доводиться швидко оцінювати ситуацію, чітко приймати рішення й постійно адаптовуватися до змін. Та все ж деякі моменти закарбовуються в пам'ять назавжди.
Напевно це було виконання бойових завдань на Авдіївському коксохімічному заводі. Обстановка там була надзвичайно складною: у прямому сенсі горіла земля під ногами, а вночі було світло, як удень, через постійні вибухи, удари КАБів, ФАБів та артилерійського обстрілу, — боєць батальйону підтримки 3 ОШБр Сергій Галабурда.
Серед бойових відзнак Сергія — «Хрест Хоробрих», «Золотий Хрест» та відомча відзнака Міністерства оборони України «За поранення». Попри бойовий досвід і високі нагороди, його найбільша мрія така ж, як і в мільйонів українців, — жити у мирній та вільній країні.
Саме тому хочу звернутися до всіх, хто ще вагається: не чекайте, поки за вас хтось зробить вибір. Долучайтеся до Сил оборони України, адже кожен із нас може зробити свій внесок у наближення нашої Перемоги. Якщо готові стати частиною нашої команди — приєднуйтеся до батальйону підтримки 3-ї окремої штурмової бригади, — боєць батальйону підтримки 3 ОШБр Сергій Галабурда.
Наразі чоловік проходить службу на Харківському напрямку. Поруч із Сергієм завжди його любляча дружина Тетяна. Вона часто приїздить до чоловіка на схід, підтримуючи його у найважчі моменти. Їхні долі поєднала війна. Хоч і жили в одному селі — вони майже не перетиналися, і майже не спілкувалися. Усе змінилося, коли Тетяна почала волонтерити. Саме тоді між ними зав'язалося спілкування. Попри всі випробування, родина з надією дивиться у майбутнє. Зараз Сергій і Тетяна з нетерпінням чекають на народження своєї першої дитини.
Найбільше вони хочуть, аби майбутнє покоління ніколи не знало, що таке сирени, вибухи й страх. А війна для всіх залишилася лише сторінкою в історії, а не частиною життя.
