В умовах повномасштабного вторгнення, питання меморіалізації досить гостро постає темою для багатьох дискусій. Наразі тимчасові форми меморіалізації – Алеї Героїв. Вони стоять уздовж доріг, де люди щодня поспішають у справах або ж розважаються. Алеї Героїв стають частиною звичного маршруту.
Кількість загиблих зростає, і подекуди алеї розтягуються на кілометри. Постають питання: до якого магазину має тягнутися Алея Героїв? Де родини загиблих можуть адекватно проживати свій біль? Чи повинні міста/селища бути місцями постійної скорботи?
Хоча повномасштабна війна досі триває, громади та родини загиблих не відкладають справу увічнення довгострокової пам’яті та збереження правди про її перебіг до закінчення бойових дій.
За опитуванням, проведеним у 2024 році організацією «Обʼєднання матерів і дружин захисників України», 44,8% опитаних вбачають проблему в належному вшануванні пам’яті загиблих Героїв.
За другим опитуванням (надавався вибір кількох варіантів відповіді), 61, 8% вважають проблемою недостатню увагу місцевої влади, 42,6% - відсутність меморіалу, 43,2% - заміну прапорів на могилах, 43,1% - відсутність алеї слави.
Суспільство шукає способи вшанувати загиблих швидко, тому вдається до стихійних методів: алеї, таблички, назви вулиць. Такі дії є зрозумілими в умовах травми, але проблема в тому, що запитів набагато більше, ніж вулиць, дощок або ж місць на алеї. Тому люди вже чекають комунікації та сервісу від держави, яка поки що нічого не може запропонувати.
До прикладу, в Києві, на стіні Пам’яті загиблих за Україну біля Михайлівського Золотоверхого собору, місце закінчилося ще на початку повномасштабного вторгнення.
Сама стіна пам'яті з’явилася в липні 2014 року і мала на меті показати киянам ціну мирного життя, яким вони користуються. Ця стіна мала вигляд великого банера з фотографіями та короткими біографіями українських військових, які загинули у боях з російськими терористами та сепаратистами в березні-червні 2014 року. Зокрема тих хто загинув у Криму, на блокпостах Слов'янська, в районі гори Карачун, у боях під містами Краматорськ, Красний Лиман, Металіст, Щастя, у небі над Луганськом.
Люди продовжують приносити фотографії. Явище лишається стихійним, тому що деякі фотографії лежать на землі, що не дуже гідно вшановує наших захисників та захисниць.
В цьому контексті варто згадати меморіал на Майдані в Києві, який став народним символом війни. До 2014 року тут проходили масові концерти, влітку клумби засаджували квітами. Але після розстрілу Майдану і початку війни Росії проти України це місце поступово перетворювалося на місце пам'яті, а з 2022 року стало місцем скорботи.
Люди самі почали встромляти прапорці в землю, бо відчували потребу кудись прийти та вшанувати близьких. Та зараз це явище стало занадто стихійним. Газони на Майдані вже майже повністю заповнені.
Орієнтири у формуванні довгострокової меморіалізації
Ми звикли згадувати Другу світову війну так, як вчили ще в Радянському Союзі. Величезні пам`ятники, гучні лозунги, наголос на “героїчному народі” – все це може повторитися в той чи інший спосіб при меморіалізації російсько-української війни.
Тому важливо дивитися на зразки меморіалізації воєн в інших державах, щоб не допустити повторення.
«Будь-який приклад є дуже хорошим прикладом, якщо він дуже поганий. Я впевнений, що нам треба брати найгірші приклади. Вчити що було невдало, чому це було невдало і як реагували спільноти. Звісно, ми маємо досліджувати і дуже хороші приклади, але потрібно враховувати контекст. Всі ці практики не є стовідсотково аплікабельними для нас, тому що таке наше суспільство». – академічний директор програми «Дослідження пам’яті та публічна історія» Антон Лягуша.
З гарних прикладів історик наводить американське меморіальне кладовище Арлінгтон, на території якого поховані учасники війн, президенти, судді Верховного суду й астронавти. Але знову ж таки наш досвід дуже відрізняється і ми не можемо скопіювати Арлінгтон.
Суть військового кладовища в тому, що кожен надгробок однаковий, має лише різні написи. Але сам простір є місцем поваги військових США. Це може нагадувати радянські практики, через відсутність індивідуальності. Але пам'ять за часів СРСР була ще одним пропагандистським інструментом, а не способом пам’ятування горя.
Та індивідуальність дійсно допомагає зрозуміти трагедію та пам’ятати, що за цим стоять люди, а не сірі таблички. Так створюють заклади, колекції, конкурси на честь Героїв. В 2025 році вперше провели Фотоконкурс пам'яті загиблого військового Максима Бурди в Національному університеті «Острозька академія». Максим був випускником спеціальності «Журналістика». Конкурс виріс із масштабної виставки робіт Максима «Небесний фотограф», яку його рідні та друзі організовували по всій Україні та за кордоном (Польща, Німеччина, США), щоб виконати його мрію про персональну виставку. Минулого року конкурс проводився лише для Інституту соціально-гуманітарного менеджменту. Цього року конкурс масштабували на весь університет.
Таким чином персоналізація меморіалізації стає ключовою умовою того, щоб пам’ять не перетворилася на абстрактний символ. Але багато де такий спосіб не працює. Особливо якщо говорити про наш досвід, де війна відбувається в реальному часі, а загиблих стає тільки більше. Тут гарно спрацює діджиталізація. Авторкою ідеї одного з таких проєктів є Наталія Демідова.
Проєкт "Стріткод: історія на кожному кроці розповідає про імена в назвах вулиць (сучасників і давніших постатей) – на сайті (https://streetcodes.in.ua/). Також в рамках проєкту встановлюються авторські анотаційні таблички (стріткоди) на іменних вулицях. Перелік встановлених табличок разом із фото доступний на мапі платформи (https://streetcodes.in.ua/map/).
«З плюсів платформи – верифікована інформація, зібрана в одному місці, різні форми подачі (короткі й розлогі тексти, горталки, аудіо, відео), мапа, каталог – все для зручності користувачів. Плюс таблички в містах, які ведуть на платформу для отримання інформації про імена в назвах вулиць. З мінусів - вандалізм». – зазначає Наталія Демідова.
В Острозі також впроваджують діджиталізацію в меморіалізації. Місцеві волонтерки Ольга Равська та Єлизавета Ширяєва розпочали розробку цифрового майданчика електронної «Книги пам’яті». Острозькі розробниці планують синхронізувати сторінки сайту з фізичними стендами в центрі міста за допомогою QR-кодів.
Сьогодні такий формат важливий через появу нових вулиць на честь загиблих військових та табличок на алеї. І більше дізнатися про них допоможуть саме платформи, адже як ми вже говорили, вулиць та стендів не вистачить для імен військових. А нам потрібно висвітлити історії цих людей, а не просто зазначити, що вони були і вони загинули.
Роль громад у формуванні меморіалізації
Місцеві влади, як ключові дієвці, в кожній громаді формують правила. Є громади, які щось забороняють або створюють.
Проте місцева влада не завжди є ключовим дієвцем. В Ірпені відомий архітектор запропонував проєкт меморіалу на Романівському мосту й презентував його на рівні президента. Однак із мешканцями міста не поговорили. Попри добрий намір і непогану концепцію, людей, для яких це місце є частиною особистої історії, фактично поставили перед готовим рішенням.
В одному з інтерв'ю голова Українського інституту національної пам’яті Антон Дробович зазначає, що в Україні офіційно зареєстровано 1469 громад і всі вони потребують підказок в сфері меморіалізації. Цей запит зріс, а фахівців з культури пам’яті небагато.
Трансформація стихійних практик потребує переходу від волонтерських ініціатив до системної державної стратегії. Лише чітка політична воля та участь органів влади дозволять сформувати цілісну культуру пам'яті, яка визначить ідентичність нації та історичний наратив цієї війни для майбутніх поколінь.
За словами Антона Лягуші, це про етичність, про взаємозалежність, про прозорість.
