Передати смак дому. На Дубровиччині у селі Берестя вже не перший рік команда українських жінок на чолі з волонтеркою пані Тетяною допомагають ЗСУ. Щодня готують гарячі страви та солодощі для захисників і захисниць. Для них волонтерство — це не етап, а спосіб бути поруч з тими, хто тримає мирне небо.
Не словами чи обіцянками, а щоденною працею. З самого ранку робота у селі Берестя кипить. Кілька жінок у фартухах нарізають овочі, помішують страви у гарячих казанах та пакують їх ще теплими у спеціальні пакети. Вони — волонтерки. У звичайному житті кожна з ниє має свої справи та свою роботу. Проте їх об’єднує дещо спільне — підтримка наших військових.
«Мої щирі незламні українці і україночки. Ранок попрацювали і маємо 300 літрів червоного борщу. Запах неперевершений. Передати вам неможливо. Але я думаю, буде смачний для наших захисників. Тож безмежна вдячність кожному хто поруч. Ми йдемо розкидати все по пакетах і автоклавах. Разом до перемоги», — волонтерка Тетяна Пінчук.
Тут немає вихідних чи свят. Є лише одна мета — нагодувати тих, хто захищає Україну. Кажуть, найважливіше для них — знати, що там, на передовій, хтось відкриє контейнер із гарячою їжею і хоча б на мить відчує тепло турботи.
До пані Тетяни приїжджає допомагати вся громада.
«Якщо ми усі згуртуємось, будемо єдині, ми зможемо подолати, перемогти нашого ворога, який підступно йде проти нас. Тому нехай ця маленька пожертва буде для наших захисників маленькою подякою, щоб вони здоровими поверталися до рідних батьківських домівок. Щоб Бог благословив нашу землю миром, спокоєм», — священник ПЦУ в селі Висоцьк Богдан.
Щодня на цій кухні готують сотні порцій. Тут ліплять вареники, варять борщ, супи та каші. Не обходиться і без солодкого. Випічка тут на різний смак. Готують усе з любов'ю, щоб нагадати бійцям про рідний дім.
В цій команді розуміють одне одного з пів слова. Хтось приносить овочі зі свого городу, хтось передає м’ясо, крупи чи борошно. Інші допомагають чистити картоплю, фасувати готові страви або ж відвозити їх військовим на фронт.
Попри втому, ці жінки не зупиняються. Бо кожна порція — не просто їжа. Це подяка, підтримка і віра у перемогу.
Вони не рахують годин і не шукають подяк. Просто продовжують робити свою справу щодня. Зупинятися не збираються. І поки вони це роблять — тил тримається.
