У Сарненському історико-етнографічному музеї відновили хатній млин.
Про це повідомили на сторінці установи у Facebook.
Поряд з величними вітряками, які приносили заробіток своїм власникам, існували також невеличкі «хатні» вітряки.
Як розповіли у музеї, до середини ХІХ ст. більшу частину зерна переробляли вдома, за допомогою ступ та ручних жорен. Це була важка фізична праця, яку щоранку виконували жінки. Муку мололи для використання в той самий чи кілька наступних днів. З 5 кг зерна виходило 3,5-4 кг муки. Послугами комерційних водяних млинів користали рідко, оскільки млинарю треба було заплатити і спеціально везти зерно до млина. Окрім того, в багатьох місцевостях не вистачало потужності існуючих млинів, щоб задовільнити потреби усіх господарств.
Кінець ХІХ ст. відзначився як період масової механізації сіл. Численні технічні пристрої стали доступнішими для простих селян. «Хатні» млини споруджували місцеві майстри чи самі господарі. Їх використовували виключно для власних потреб та потреб сусідів, але не для заробітку. Будівлі ці — маленькі шопи, часто просто збиті з дошок. Єдине, що треба було для спорудження млина — металевий вал та шестерні трансмісії, а також два жорнові камені. В той час металеві частини вже були повсюдно доступні, часто перероблені з інших механічних пристроїв. Жорнові камені залишались найдорожчим елементом, їх вартість в міжвоєнні часи становила 30 злотих. В місцевих майстрів можна було придбати повністю готовий вітряк за 150 злотих, що відповідало вартості молочної корови.
Головна функція вітряка — ловити та перетворювати енергію вітру. Крила вітряка весь час мають бути орієнтовані на вітер, відповідно існували різні їх типи.
«Хатні» ж вітряки мали лише одне невеличке приміщення. Розмір його був настільки малий (2-9 м.кв.), що часто вміщав лише кіш, жорнові камені, змонтовані на підвищенні, та скриню на муку. Господар-млинар навіть не мав можливості зайти всередину.
Іншою проблемою малих вітряків було те, що головний вал із крилами знаходився кілька метрів від землі, де сила вітру невелика. Тому зусилля місцевих майстрів були зосередженні на збільшені площі та кількості крил. У найпростіших і найдавніших вітряках крил було 4, але з часом спосіб їх кріплення до головного валу дозволив ставити 6-12 крил. Господарі, що поверталися із заробітків, а також учасники Першої світової війни інвестували здобуті гроші та знання у власні господарства. З середини ХХ ст. із початком електрифікації вітрові млини цього типу фактично зникли.
Нещодавно музейникам вдалося відтворити таку надзвичайно цікаву споруду в експозиції сарненського музею. Відомо, що перевезли її із села Великі Цепцевичі Вараського району наприкінці минулого року.
