«Щедрик» лунав і продовжує лунати як в оселях українців, так і на найпрестижніших концертних сценах світу. Щедрівка, яку Микола Леонтович поклав в основу свого всесвітньо відомого твору, здобула міжнародне визнання. Водночас не всі знають, що ця пісня стала символом тривалої боротьби українського народу за незалежність від Росії.
Історію «Щедрика» розповіло видання «Ukraїner».
Цей твір став одним із головних символів Різдва. Його виконують зірки світової сцени, він звучить у кіно та рекламних роликах, а ритм мелодії відбивають навіть баскетболісти NBA. Йдеться про колядку Carol of the Bells, яка дарує святковий настрій народам усього світу.
Та водночас небагато хто знає, що ця всесвітньо відома мелодія має дохристиянське походження і бере свій початок в Україні. Її справжня назва — «Щедрик», а музику на основі давньої народної мелодії створив видатний український композитор Микола Леонтович. Задовго до того, як стати різдвяним символом, «Щедрик» був успішним культурним проєктом української дипломатії в Європі та важливим елементом боротьби України за незалежність від Росії. Уперше пісня прозвучала в Празі у 1919 році, у Нью-Йорку — в 1922-му, а англомовна версія Carol of the Bells з’явилася лише у 1936 році.
Від щедрівки до колядки
«Carol of the Bells — українська різдвяна колядка; автор музики — М. Леонтович; слова й аранжування — П. Вільговський». Так зазначено в партитурі, що вийшла друком у Нью-Йорку 1936 року в музичному видавництві Carl Fisher. Те саме зафіксовано в численних нотах пісні Carol of the Bells, які щороку на Різдво розгортають її виконавці в усіх куточках планети. Однак, як не дивно, цей музичний твір до Різдва не має жодного стосунку, не є колядкою і навіть не пов’язаний із зимою.
Це давня українська обрядова пісня, яку співали навесні: в березні, коли додому поверталися ластівки. Належить вона до жанру щедрівок — питомо українських новорічних пісень, що їх виконували на території прадавньої України ще до прийняття християнства. Тоді на наших землях Новий рік зустрічали в березні. Тому в оригінальному тексті, на відміну від англомовного, йдеться про ластівку, а не дзвоники (англ. bells — дзвіночки), а справжня назва пісні — «Щедрик», від слова «щедрий», що також означає плідний, життєдайний. Упродовж століть це була проста одноголоса мелодія на чотири ноти.
«Щедрик» лунав на Щедрий вечір, коли за столом збиралася вся родина і зустрічала Новий рік. На столах було повно смачної їжі, а щедрівники — молодь або діти — ходили від хати до хати і співали під вікнами:
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка,
Стала собі щебетати,
Господаря викликати:
Вийди, вийди, господарю,
Подивися на кошару,
Там овечки покотились,
А ягнички народились.
В тебе товар весь хороший,
Будеш мати мірку грошей.
Хоч не гроші, то полова,
В тебе жінка чорноброва.
Щедрик, щедрик, щедрівочка,
Прилетіла ластівочка.
На відміну від схожого обряду колядування на Різдво, коли прославляється народження Христа, в щедрівках величали господаря та його дружину з дітьми, бажали родині достатку, доброго врожаю і приплоду худоби в новому році. Взамін щедрівники отримували винагороду: їжу або гроші.
Із перенесенням святкування Нового року на зимовий період щедрівки почали співати в січні, через тиждень після Різдва.
Поява «Щедрика» в обробці Миколи Леонтовича
Тривалий час пісня побутувала в українському фольклорі, поки на зламі XX ст. її не почув талановитий український композитор Микола Леонтович (1877–1921). На основі простої одноголосої мелодії він написав той хоровий шедевр, який нині співає на Різдво весь світ.
За створення майбутнього різдвяного хіта композитор взявся 1910 року. Тоді, за порадою професора київської консерваторії Болеслава Яворського, він розробляв на «Щедрикові» ефект мотиву-ostinato – той самий принцип повторюваності основної мелодії пісні (первинних чотирьох нот), яким упродовж наступних ста років бавитимуться різножанрові виконавці Carol of the Bells.
За текстову основу пісні Микола Леонтович узяв волинський варіант «Щедрика», що був записаний фольклористами в місті Краснопіль на Поліссі й опублікований в одному зі збірників українських пісень. Хоча популярна щедрівка могла звучати й на Поділлі, звідки родом композитор. Можливо, він і сам наспівував її в дитинстві попід хатами.
Українським фольклором тоді захоплювалося багато українських композиторів. Вони ходили по селах, записували з вуст простих людей народні пісні, на їх основі створювали власні хорові твори. Під час навчання в Подільській духовній семінарії Микола Леонтович здійснив не одну таку фольклорну експедицію, створивши на їх основі понад сто хорових шедеврів. Більшість українських народних пісень були зразками чудової поліфонії, тобто багатоголосся. Композитори лише вдосконалювали це. Втім, музичний характер деяких творів, зокрема «Щедрика», був доволі простим, тому його обробка означала створення самостійного музичного твору.
Над своїм шедевром Микола Леонтович працював роками. Аж через шість років, у серпні 1916, він надіслав рукопис «Щедрика» (пісні для мішаного хору a капела, тобто співу без музичного супроводу) відомому київському диригенту Олександрові Кошицю. За кілька місяців пісня вперше прозвучала в Києві.
Відбулося це 29 грудня 1916 року під час різдвяного концерту в залі Купецького зібрання (нині — Національна філармонія України). Щедрівку виконав студентський хор Київського університету Святого Володимира під орудою Олександра Кошиця. Диригент згадував, що виступ був дуже вдалий, а пісня одразу викликала захоплення публіки.
«Щедрик» у боротьбі за незалежну Україну
Через три місяці після київської прем’єри пісні в Російській імперії спалахнула революція. У лютому 1917 року цар Микола ІІ зрікся престолу, а поневолені народи розпочали боротьбу за незалежність. Першою самостійність проголосила Фінляндія, а 22 січня 1918 року — Українська Народна Республіка. За нею пішли країни Балтії, Південного Кавказу та Польща.
У Києві створили перший національний уряд, до якого долучився композитор Микола Леонтович. Разом з Олександром Кошицем та іншими діячами він працював у музичному відділі Міністерства освіти та мистецтв, розвиваючи українську культуру, яка раніше вважалася «сепаратизмом».
Втім, культурне піднесення було нетривалим. У жовтні 1917 року владу в Росії захопили більшовики й розпочали агресію проти новостворених держав, зокрема України, називаючи окупацію «визволенням». Захопивши Харків, вони проголосили маріонеткову владу та пішли наступом на Київ, удаючи «внутрішній конфлікт».
Україна звернулася по допомогу до Заходу. Її незалежність визнали Німеччина й Австро-Угорщина, а країни Антанти запровадили санкції проти більшовиків і вислали французькі війська до Одеси. Однак ця підтримка фактично сприяла білогвардійцям, які прагнули відновити імперську Росію та заперечували існування української нації. У результаті разом із більшовиками на Київ рушили й «білі» росіяни за підтримки Заходу.
Симон Петлюра вирішив відкривати світові Україну через культуру. Усвідомлюючи силу музики як універсальної мови, він у 1919 році відправив Українську республіканську капелу під керівництвом Олександра Кошиця на гастролі до Європи. Метою було довести, що українці — окрема самобутня нація, гідна незалежності.
Після важкої евакуації з Києва, на тлі наступу російських військ, хор вирушив на Захід. Прем’єрний виступ відбувся у Празі, де вперше за кордоном прозвучав «Щедрик» Миколи Леонтовича. Українська музика підкорила європейську публіку й критику, викликавши щире захоплення та зміну ставлення до України.
Гастролі продовжилися в Австрії, Швейцарії та інших країнах. Преса писала про високий рівень української культури й підтримувала прагнення українців до самостійності. Проте до участі в Паризькій мирній конференції Україну не допустили, а хор довгий час не пускали до Франції.
Лише восени 1919 року українські співаки дісталися Парижа, коли доля України вже була вирішена без її участі: незалежність не визнали, а землі поділили між сусідами. Попри це, концерти в Парижі та інших містах Франції мали великий успіх і викликали запитання: чому світ досі не знав української музики.
Європейці дізналися, що українську культуру десятиліттями забороняла й нищила Російська імперія. Хор фактично заявив: лише незалежна Україна може вільно існувати у світовому культурному просторі. Попри культурний тріумф, політичного визнання держава не здобула. Як і Україна, композитор Микола Леонтович у той час залишився без захисту, переховуючись від російського терору в окупованому Києві.
Після захоплення Києва у 1919 році російські більшовики розгорнули терор проти свідомих українців. Згодом владу в місті захопили білогвардійці, які забороняли саме слово «Україна» й переслідували українських діячів. Через загрозу арешту Микола Леонтович у листопаді 1919 року змушений був утекти з Києва, пішки подолавши понад 300 км до Тульчина.
Наступні два роки стали для композитора найважчими: він жив у злиднях, однак продовжував творити й почав писати оперу, не знаючи про світову славу свого «Щедрика».
Тим часом Український національний хор Олександра Кошиця з великим успіхом гастролював Європою. «Щедрик» звучав на біс у десятках міст і став музичною візитівкою України. За два роки хор виступив у 45 містах 10 країн, а європейська преса опублікувала сотні захоплених рецензій.
У 1922 році хор переїхав до США. Саме там «Щедрик» отримав нове життя: у 1936 році з’явилася англомовна версія Carol of the Bells. Пісня стала світовим різдвяним хітом, зазвучала в кіно, рекламі та тисячах аранжувань.
Попри світову популярність мелодії, ім’я її українського автора й історія України довгий час залишалися маловідомими. Та сьогодні «Щедрик» і далі звучить у світі як символ української культури й боротьби за незалежність.
