ПЕРШИЙ день чергування.ДРУГИЙ день чергування.Останнє наше чергування припадає на суботу. У вихідний день люди відпочивають і частенько буває гаряче. Сьогодні наш дільничний Олександр Ситік. Чекаємо Сашу і виїжджаємо з бази близько 18:30. Уже за п’ять хвилин "дзенькає" планшет — перший виклик.— Класно сьогодні чергування почалося, одразу з виклику, — констатую.
— Що там? — запитує дільничний.
— Тілесні ушкодження, — Лєна читає повідомлення. — Невідомий чоловік вдарив жінку біля магазину у Клевані.
Саша бере планшет і телефонує заявниці. У слухавці чути, як жінка у сльозах розповідає, що її побив якийсь чоловік під магазином. Хто такий — вона не знає, але він досі там.
— Вмикай сирену, — говорить Олександр водію, — жінку побили. «Сходила за хлібом», називається.
Водій вмикає сирену і екіпаж чимдуж мчить на терміновий виклик. У Клевані дільничний знову дзвонить заявниці, уточнює адресу магазину. Жінка продовжує плакати і каже, що до неї досі чіпляються.
— Як побачите поліцейську машину, махніть рукою.
— Дивно, що хулігани чують, що поліція під’їжджає і продовжують там стояти, — розмірковую вголос.
— Ну отакі люди, — зітхають поліцейські.
Під’їжджаємо до місця події. Це магазин-розливайка. В альтанці поруч відпочиває нетвереза компанія, а біля дороги стоять дві жінки, одна з яких заливається сльозами.
— Доброго дня, — поліцейські виходять з машини. — Хто поліцію викликав?
— Це не я , — швиденько відхрещується одна з жінок, — я взагалі щойно підійшла і вже йду. Це он вона, — вказує на іншу і поспішає піти.
— Це я вас визвала, — ридає інша.
— Хто вас побив, — запитує Олена.
— Це он той от, — вказує на чоловіка без футболки, який якраз наближається до патруля.
До паркану починають підходити його друзі з бесідки.
— Да, я, — кривляється чоловік, — та хто тебе трогав, та ти сама (нецензурна лайка, — авт). Он футболку на мені порвала. Я її просто пихнув.
— Ага, да! — жінка зривається на істерику. — Пихнув він! А хто мені по морді дав? А ви всі шо? Стояли і дивилися, — киває на інших чоловіків з його компанії.
— Та ти сама приперлася, кому ти нада, — чоловіки намагаються підійти ближче.
— Так, стоп! — поліцейські намагаються зрозуміти, що відбувається. — Станьте ось тут біля машини, — відгороджують заявницю від інших людей, утворюючи «живий щит».
Лєна намагається поспілкуватися з заявницею. Та, крізь схлипування, пробує розповісти, що сиділа собі відпочивала, нікого не чіпала, як раптом до неї почав чіплятися чоловік, якого вона «знать не знає».
— З ким ви відпочивали?
— З подружками…
— Подружки де?
— Отам во, — вказує на бесідку.
З бесідки вигулькує така сама нетвереза жінка, кричить: «Та бо ти, Аня, не права! НЕ-ПРА-ВА!» і різко ховається назад.
— Та вона просто конченая, — подає голос якась беззуба бабця з-за паркану.
— Так, Іванівна, давай-но ще хоч ти мені тут не розказуй! — звертається дільничний до бабці. По розмові зрозуміло, що поліція її знає добре і давно.
— А шо таке! Я свідок, — не вщухає Іванівна.
— Тверезий сьогодні, як не дивно, свідок, — іронізує дільничний.
— Поки що, — додає Лєна, — ще не вечір.
Балаган не вщухає. Поки двоє поліцейських намагаються зробити так, щоб натовп з заявницею не зчепилися, Саша підходить до машини:
— Лєн, вона тут через два дома живе. Завезіть її додому, а я тут поки поспілкуюся.
Олена просить жінку сісти в машину. Та охоче сідає.
— І куди ми щас? — запитує.
— Додому вас завеземо, — відповідає Олена.
— А їм шо? Шо їм? Нічо не буде щас, да? Шо вони мене побили…
— Слухайте, як вас звати?
— Аня…
— Аня, ми з ними розберемося, протокол зараз напишем, а ви поки ляжте поспіть спокійно.
— Не буду я спать! Я хочу, шоб їх наказали.
— Накажем, обов’язково.
Підвозимо жінку під хату. Олена виходить разом з нею і дістає блокнот:
— Скажіть, мені, будь ласка, ваші дані, адресу і телефон.
Жінка диктує свої дані, але істерику не припиняє.
— Да ви нічо не зробите! Нічо ви їм не зробите. З вас толку…
— Послухайте, ну якщо ви вважаєте, що ми нічого не зробимо, то нащо ви нас викликали?
— Шоб ви розобрались!
— Ну то ж кажу вам, що розбираємся.
— Там постоянно отаке вот!
— Ну то нащо ви туди ходите, якщо там постійно таке? Не ходіть в такі компанії і все буде добре.
— То ви їх накажете, обіщаєте?
— Накажем. Ви головне зараз йдіть додому, поспіть, поїжте, приляжте відпочиньте… Одним словом, займіться чим ви там хочете. Але саме головне: не повертайтеся більше туди сьогодні, добре?
— Добре…— вже спокійно відповідає Анна і йде до під’їзду.
А ми повертаємось до магазину забрати дільничного. Він якраз завершує розмову з людьми, тисне всім руку, сідає в машину і ділиться враженнями:
— Та всі вони там одне і то саме розказують. Шо сиділи собі пили, вона прийшла причепилася, ніяк її вигнати не могли. А вона влаштувала істерику і на 102 подзвонила.
Їдемо на заправку, а Саша розповідає про своїх «клієнтів» в Клевані.
— Дивно, шо Іванівна твереза. Вона кожен день тут п’яна ходить. Так може надути п’ять проміле і ще сидіти віршики розказувати! Це ж смертельна доза. Але уявіть, колись вона була крута бізнесменша. Одна з перших тут кіоски повідкривала. Бабла мала багато. І отак спилася.
— Так часто буває, що люди спиваються і пропивають все — квартири, будинки, машини, — додає Лєна.
— От чого люди, у яких море бабла, спиваються? — питаю.
— А вони так питання свої рішають «під це діло» постійно. З одним треба випити, з другим-третім, так і спиваються. А потім втрачають все. Ну або ще через ігроманію, — пояснює Лєна.
— Ну добре, припустим, ясно, як можна програти машину-хату і море грошей. Але як можна це пропити? Та це ж фізично неможливо!
— Ні, ти не розумієш. Суть не в тому, шо вони буквально пропили це все. От забухала людина раз-другий. Зірвала поставки. Не виконала домовленості. Так втрачаються партнери, а в результаті і весь бізнес. Бо хто ж з алкашом буде справи вести?
Не встигаємо заправитись, як надходить черговий виклик. І знову Клевань. Бійка, в одного з учасників конфлікту в руках ніж.
— От це сто процентів там, де ми тільки що були, — Лєна дивиться в планшет. — Даю гарантію, що це вона все-таки вернулась туди!
Знову летимо з «мигалками», оскільки є загроза ножового поранення. Але цього разу біля наливайки спокійно. Хоча все та ж компанія там досі відпочиває.
Підходимо до магазину, до нас одразу виходить продавчиня.
— Доброго дня! — вітається Олена, — Ця жінка знов вернулась?
— Слухайте, зробіть шось з нею, — просить продавчиня. — Та це вже невозможно! Жизні тут нікому не дає. Кожен день отака во приходить. Люди собі сидять отдихають, а вона до всіх лізе, неможна вигнать. Я, як її бачу, то мене тіпать починає. Вона як тіки переступає порог магазіна, то я беру палку, стукаю нею со всьой сили по прилавку і кажу: «Ану пішла отсюда, бо як дам по хребту». То вона ще боїться… А мужики. Як уже лізе до них. Ой, людоньки, шо вона робить. Мені даже говорить таке вам стидно, бо ви така молоденька.
— Дякую за комплімент, — посміхається Олена. — А де вона зараз?
— Та пішла вже! Ви вже її зараз не знайдете.
Поки розмовляємо з продавчинею, раптом чуєм хтось ззаду щось викрикує. Дивимось — на іншій стороні вулиці на траві сидить Іванівна і декламує нецензурні віршики.
— Та блін, хто вже Іванівну напоїв? — сміється дільничний. — Та шо ж таке! То ж двадцять хвилин назад була твереза.
Саша телефонує колезі дільничному і просить найближчим часом навідатися до пані Анни, провести з нею бесіду. Сідаємо в машину і їдемо далі.
— Ця Іванівна колись нам стільки викликів влупила, що ми з напарником вже тупо возили її в машині і разом з нею по викликах їздили. Просто, щоб більше не дзвонила. Ви знаєте, я до 2017 року в ГШРі їздив. А потім пішов дільничним. Так от уже скільки років пройшло, а я ходжу по одним і тим же адресам, до одних і тих же людей. Нічого не міняється. Поїхали в Городок, там у мене ще є розмова з одними.
Але далеко від’їхати не встигаємо. Знову надходить виклик із Клеваня. Заявниця — уже знайома нам пані Анна.
— Ну це вже не смішно! — говорять поліцейські. — Розвертаємся. Та вліпи ти їй уже неправдивий виклик та й по всьому!
— Зараз так і буде! — відповідає дільничний. — Заберем на освідчення. Але, знаєте, це раніше можна було постійно «неправдиві» писати. Зараз шкода їх. Ну от в цієї жінки вроді з головою трохи не все в порядку… А тепер 850 гривень штрафу. Ну ви гляньте на цих людей, де їм ті гроші брати ще й на штрафи?
Втретє повертаємось до «наливайки». Там уже спокійно, всі розійшлися. Їдемо до Анни додому. Дільничний телефонує їй і просить вийти у двір.
— Ну шо там? Наказали? Наказали?— жінка вибігає з під’їзду і одразу починає скакати в очі.
— Слухай, ти ще довго будеш дзвонить? — питає Саша.
— Скіки нада, стіки й буду! — заявниця переходить на крик. — Ну шо ви їм зробили? Склали протокола?
— Зараз на тебе складем!
— А я шо?! На мене за шо?!
— Ми шо тобі сервісна служба?
— А чо ви нічо не робите?! — жінка знов впадає в істерику.
— Чого ти кричиш на весь двір? Що ти твориш?
— А шо я таке творю?!
— Шо? Мені там десять людей розказало шо! Йди додому і ляж спати! Ще раз подзвониш, то через нарколога в Орловку (там психіатрична лікарня, — авт.) тебе завезу!
— Давай! Давай, вже завозь! Чо стоїш?
— Ти шо реально не доганяєш? Повторюю, ще раз подзвониш, заберу і оформлю!
— І подзвоню! Подзвоню! Забирай! — жінка продовжує прирікатись. — Ви мені обіщали, шо накажете їх, і шо? — дивиться на Олену.
— Ми всіх наказали, — відповідає поліцейська. — Йдіть додому спати! І не дзвоніть більше!
— Наказали? Чесно?
— Да, чесно!
Заявниця не вщухає, але похитуючись задкує до під’їзду, буркаючи собі під ніс, що «все одно буду дзвонить». Ми чекаємо ще кілька хвилин чи не буде четвертого виклику. Опісля — вкотре намагаємось доїхати в Городок.
Саша розповідає, що в Городку у нього теж постійні заявники. Дві сім’ї живуть в одному будинку, роблять один одному шкоду і пишуть один на одного заяви. Провівши бесіду з людьми, їдемо патрулювати вулиці. На дворі уже темно, на годиннику близько 22:00, працювати по заявах далі уже немає сенсу.
У машині дільничний продовжує розповідати нам цікаві випадки зі своєї роботи.
— Був тут у нас такий один «авторитет». Ну як авторитет… Так, наркоман звичайний. Але він колись в ВДВ служив, то здоровий такий був і сильний. А як «бєлка» його хапала, то стільки сили появлялось, шо вісім міліціонерів не могли його скрутити.
— А чого, коли «бєлка», то в людей така сила появляється? Як це пов’язано?
— А знаєш, шо це значить? — пояснює Лєна. — Що людські можливості необмежені. Просто мозок багато чого блокує. От дивися, ти, приміром, чогось боїшся і не робиш цього, бо розумієш, що страшно. Або думаєш, що щось не вийде або що буде мати якісь наслідки. А коли «бєлка», то мозок відключається. І тоді людина не думає, а просто бере і робить. І робить це на повну силу без всяких блоків. Саме тому психічнохворі такі сильні. Те ж саме відбувається, коли людина в стресовій ситуації робить практично неможливе.
Під кінець чергування перевіряємо дискотеку в Зорі. Переконуємось, що все спокійно і, близько 01:00 з’їжджаєм з лінії. Прощаємось з правоохоронцями ненадовго — до наступних чергувань!
Шукайте нас ???
Офіційний сайт:
► https://itvmg.com/
Соціальні мережі:
► Ми у Facebook – https://www.facebook.com/itv.media.group
► Ми в Instagram – https://www.instagram.com/itv_mg/
► Наш Telegram-канал: https://t.me/itv_mg
